— Обертання Землі залишило вас саму, міс Кенні, — м’яко пояснив Громов. — Місяць зайшов у Москві за обрій. Ось і все.
Елен подивилася на блакитнувату кулю в небі.
— Ні. Земля не заходила за виднокрай.
— Місячна куля не крутиться відносно Землі. А на Землі Місяць заходить. І тоді втрачається радіозв’язок із танкеткою, її телеекрани гаснуть.
— Боже! — вигукнула Елен. — Це жахливо! Так подумати про людину! Як, одначе, багато треба знати про Землю… І про людей Землі, — тихо додала вона.
Том Годвін повів Елен у ракету.
Громов піднімав гострі, немов колені, камені, з цікавістю розглядав їх, брав у жменю попіл, пересипав його з долоні на долоню:
— Ти тямиш, Івасю, де ми знаходимося?
— На Місяці, — відгукнувся Анікін.
— А я ось думаю… на Землі, — сказав Громов, допитливо дивлячись на Анікіна.
Анікін знизав плечима і спохмурнів. Він чудово зрозумів, на що натякав командир.
— Дуже важливо, щоб це було так, — задумливо сказав Громов. — Відкрили б незвичайні багатства Землі…
Втративши зв’язок з танкеткою, Євген не знаходив собі в лабораторії місця, понуро бродячи між довгими столами.
Спокійна Наталя з докором дивилася на нього.
— Розумію, — в сум’ятті зупинився він перед нею. — Думаєш, той поступився їй життям, як поступаються стільцем, а я… Не можу навіть підтримати її…
— Думаю про інше, Женю, — розсудливо відказала Наталя. — Місяць зараз видно в Америці.
— Прониклива думка! На жаль, з Америки не можна керувати танкеткою.
— Сядь і отямся, — з притиском сказала Наталя. — Зараз американці без тебе страшно, а може трапитися, що без танкетки вони загинуть.
— Чому загинуть?
— Тому, що Місяць не буде в Москві видно, і вони у вирішальну хвилину не зможуть скористатися танкеткою. Ось якби у світі обмінювалися телепередачами…
— Фантастика! Вервечка піднятих у небо антен навколо всього світу?
— А чому ні? — вперто запитала Наталя. — Американські літаки свого часу літали з атомними бомбами? Загрожували силою? Чом би не літати тепер, щоб допомогти тим, хто на Місяці?