І гнів раптом накотився на неї, відсунув відчай.
Вона схопилася на ноги й зухвало крикнула:
— Я не хочу ніякої пам’яті про вас, сер! — і в безсилій жіночій образі вона кинула у бік Землі дарований їй місячний камінець.
Кинула, заплакала.
Подивилася навсібіч і, оточена мертвим світом, панічно побігла до танкетки, почала трясти стовбур антени:
— Хелло! Хелло! — в нестямі кричала вона. — Говорить Кенні, журналістка Елен Кенні зі Сполучених Штатів Америки. Хелло! Слухайте мене! Відповідайте хто-небудь! Одне лише слово… Я мушу його почути! Хелло! Хелло! Говорить жінка на Місяці! Самотня, покинута всіма жінка… SOS! SOS! Врятуйте мою душу!
Вона сповзла до гусениць танкетки, припала до них шоломом.
— Не чують мене, — шепотіла вона. — Їм усім байдуже. Навіть йому… Ніколи не можна розпізнати чоловіка! Хелло! Містере Громов! — все тихіше кликала вона. — Міраже! — і, впавши на слід гусениці, по-дитячому крикнула: — О-о! Мамо!
Непорушний скафандр лежав поряд з непорушною танкеткою в непорушному місячному світі…
«Шукач-І» линув над поверхнею Місяця. Корабель вів Громов. Анікін марно намагався викликати по радіо Елен. Том Годвін був похмурий.
Внизу пливла країна блакитних скель і сірих рівнин, порізаних тріщинами.
Ось вона, інша планета, мета подорожі!
Але всі троє зорельотчиків не відчували торжества. Вони думали про долю закиненої раніше від них на Місяць Елен.
— Командоре! — крикнув Том Годвін. — Посадковий знак!
Крихітна темно-червона літера Т була ледь помітна на межі скель і рівнини.
Громов упевнено посадив «Шукач-І» поблизу лежачого на боці «Шукача-ІІ». У вікнах кабіни стояв каламутний туман. Хмара попелу, здійнята струменем газу при посадці, осідала дуже поволі. Мла закривала чужий світ… На Місяці, звісно, не було атмосфери, порох не зависав тут у повітрі. Будь-які тіла, хай то аркуш паперу чи шматок свинцю, мали падати однаково, щоправда значно повільніше, ніж камінь на Землі. Проте туман був зобов’язаний не дише цій малій місячній швидкості падіння, а головно тому, що через мале тяжіння частинки пилу відлітали тут дуже високо і довгий час потім осідали на місячну поверхню, погіршуючи видимість.
Троє астронавтів у скафандрах із прозорими ковпаками, що починалися від плечей, вийшли з ракети, але, не ризикуючи рушити в дорогу, стояли біля її посадкових лап.
Похмурі скелі ледве вимальовувалися в імлі, немов поступово потрапляючи у фокус зображення.
Нарешті, видимість покращала. Сіра кам’яна пустеля тягнулася до горбатого обрію. Цілком несподівано осторонь показалася гранатова пляма…
Том Годвін перший стрибнув у її бік. Тіло астронавта злетіло високо над камінням. Йому ледве вдалося опуститися на ноги метрів за тридцять.
— Обережно, Годвіне! — крикнув Громов.
Громов і Анікін рухалися поволі, тримаючись за руки.