Надалі треба буде спорядити її реактивними двигунами, які дозволять перелетіти через гірський хребет, заглянути в глибину кратера, щоб переконатися, чи немає на аренах місячних цирків густіших залишків атмосфери. І хтозна, що можна там виявити? Адже є кратери з дном на декілька кілометрів нижчим від поверхні місячних морів-рівнин. Там можуть бути зовсім особливі місячні мікросвіти…
І ось раптом… картину таємничої мертвої природи заступила Євгенові жива людина, дивовижна людина, що змусила його бачити лише маленьку тендітну фігурку, а не грізні скелі за нею, чути її голос з трохи неросійською вимовою, а не вбирати в себе урочисту велич місячної тиші.
Чому, прийшовши до нього в лабораторію на Землі, вона лише на хвилину зупинила на собі його погляд, а тут, на Місяці, так приголомшила? Селена з примруженими очима, по-хлопчачому стрижена, пластично досконала в неземній на Місяці силі, по-жіночому приваблива в земній звичайності й романтично незвичайна в трагічності долі…
У Євгена було відчуття внутрішнього вибуху або… сонячного удару, відчуття яскравості, раптовості й затьмарення свідомості. Ні! Це був не сонячний удар. Це був місячний удар!
І так само, як з’явилася Селена з «місячним ударом», так само зненацька і зникла, померкнувши разом з місячним світом на екрані.
У вікнах макету танкетки не було більше Місяця. Євген «упав» з Місяця на Землю у знайому лабораторію з довгими столами в мережі дротів. Розшаленілий, сприкрений, не в змозі вибачити себе за похибку, він розчахнув дверцята макету й вискочив у кімнату…
А Елен на Місяці в тривозі стояла перед омертвілою танкеткою, марно вдивляючись у непрозору півсферичну кабіну.
Що трапилося? Боже! Вона сказала при ньому про іншого чоловіка!
— Містере Громов! Що за самолюбство? — з обуренням вигукнула вона. — Я жалкую, що сказала вам про нього. Хелло! Мій Міраже, — змінила вона голос, — будь ласка, поверніться. Я ж тут сама. Послухайте, будьте джентльменом… — вже просила вона.
Вона мимоволі подивилася на небо. Чи не зникла Земля?
Ні! Блакитнувата куля стояла непорушно в небі, і в незатіненій частині диска можна було вгадати обриси знайомих материків.
Елен перевела погляд на скелі. Вони здалися їй жахливими, присунулися, нависли над нею, розрізані там і тут чорнотою тіней.
Якби вони обвалилися, захоплюючи вниз лавину каміння, Елен було б легше. Її пригнічувала похмура незмінність усього, що вона бачила. Ніщо не зривалося, ніщо не падало, все лежало мільйони років, не рушене ні вітром, ні часом. І хай Елен впаде зараз навзнак із широко розплющеними від жаху очима, хай скляний її погляд буде мільйони років все так само дивитися на улюблену Землю, яка не зрушиться з місця, не зайде і не зійде…
Жах приходив разом із думкою про незмінність, але страх, що зводив з розуму, таївся в усвідомленні самоти, що охопило Елен.
Сама на всій планеті…
Кажуть, люди божеволіли в білому безгомінні льодів, панічно втікали від тонкого свердлячого звуку, який нібито видає північне сяйво.
Але на Місяці було гірше. Тут була чорно-сіра порожнеча. Ні! Різка кричуща порожнеча, розриваюча голову тиша. Кортіло затиснути вуха руками, викликати хоч якийсь звук, хай дряпучий, хоч скреготіти зубами…
Але стиснути руками можна було лише ковпак шолома.
Елен безпорадно вклякла, згорнулася в жалюгідну грудочку.
Сама. Цілком сама на всій планеті, безмежно величезній і безмежно пустельній…
Немає для людини більших тортур, аніж самотність.
— Як це жорстоко й нелюдяно… — шепотіла вона. — Яке мерзенне чоловіче самолюбство!