— Зачекайте, ми його ще виметемо! — пообіцяв Євген.
Елен підійшла до танкетки.
— Чи задоволені ви жінкою на Місяці?
— Селено! — лише й міг вимовити Євген.
— Ви любите жінок? — напівжартома запитала вона.
Євген був приголомшений.
— А я не люблю чоловіків. Надто добре знаю, що їм треба. Завжди дражнила і сміялася. На місячній дорозі все інше. Я зустріла на ній…
— Селенітів? — спробував пожартувати Євген.
— Ні. Чоловіка, якого не знайдеш на Землі. Хай простого, трохи грубуватого… Він заступився за американців! Довів, що новеліст Годвін не має слушності. Хто міг сподіватися?
— Ви думаєте про нього… — тихо сказав Євген. — Це природно.
— Ви також урятували мене, — поспішно додала Елен.
Євген усміхнувся:
— Сидячи вдома, в теплі, нічим не ризикуючи…
— Йому нічого не потрібно було від мене, нічого… — не слухаючи Євгена, продовжувала Елен. — Цей знак для нього.
Елен озирнулася й раптом помітила, що зображення у вікнах танкетки стало блідішим, півсфера потьмяніла, стала молочно-скляною, холодною, мертвою.
Євген зник.
У Елен перехопило подих. Із жахом подивилася вона навколо.
Вона залишилася на Місяці сама.
Євген Громов був першою людиною Землі, яка побачила Місяць з його поверхні.
«Шукач-ІІ» востаннє гойднувся, ліг на місячне каміння й завмер.
Серце у Євгена шалено калатало, чоло стало вологим, руки на важелях керування тремтіли, очі намагалися хоч щось роздивитися за вікнами танкетки. Але ракета опустилася у хмару здійнятого нею попелу, туман тисячолітнього місячного пилу огорнув танкетку імлою.
Євгенові, після того, як він доповів по телефону про щасливий спуск, ще довго довелося чекати, перш ніж у вікнах танкетки почали проступати спочатку каламутні, відтак усе більш різкі обриси гострих місячних скель. Невже на Місяці все так поволі падає?