— Селено, — сказав тихо Євген, — це наша Земля.
— Земля? Боже! І ви там?
— Так. Я тут, — винувато зізнався Євген.
— Я не вірю, Міраже. Ви зі мною, — уперто сказала Елен. — Інакше я з’їду з глузду. Ви зі мною! А там, — відразу змінився її голос, став жорстоким, — там місіс Хент, газети, гангстери, бізнес… Між нами невблаганне рівняння. Зупиніться. Я хочу дивитися на Землю звідси, з місячної висоти. Дайте вашу руку.
Елен зісковзнула з танкетки й задерла голову, тримаючи пальці маніпулятора у своїй руці. Євген відчував її потиск.
— Невблаганне рівняння? — перепитав він.
— О так! — очі у Елен звузилися. — Місіс Хент чудовий математик. У її рівнянні з одного боку бізнес, із другого — підлота. У великому бізнесі чиїсь сто фунтів живого тіла не грають жодної ролі. Я кепсько розбиралася там, у вас, у «математиці»…
— Селено, я не можу уявити вас… далеко…
— Містере Громов, не могли б ви зробити послугу, передати мою кореспонденцію з Місяця?
— Місіс Хент?
— Ні, про неї. Комусь іншому. Наприклад… О так! «Юманіте»! «Комсомольській правді»! Це буде чудове вирішення рівняння. О’кей! У мене дуже злі очі? Ви згодні?
— Я передам ваше повідомлення. Але зараз нам треба братися до роботи, викласти розпізнавальний знак для посадки «Шукача».
— Гаразд! — погодилася Елен. — На Місяці навіть жінка дуже сильна. Вергатимемо каміння!
І маленька Елен схопила величезний камінь. Здавалося незбагненним, що вона підняла його і тримає над головою, така маленька і слабка.
— Авжеж! Ось так! — підхопив Євген.
Руки маніпулятора підняли ще більший камінь і, струсивши з нього порох, поклали поряд з каменем, який кинула Елен. Це була ладна, весела робота. Елен забула, де вона знаходиться. А головне, вона забула про свою самотність. Вона насолоджувалася своєю небаченою силою, здатністю перекидати величезні кам’яні брили. Вона дзвінко сміялася.
— Гей! Хутчій! Хутчій! — кричала вона. — Я ніколи не думала, що стану важкоатлетом.
— Ви тут важите у шість разів менше, ніж на Землі!
Танкетка спритно маневрувала, її сталеві руки підкидали камені, й курява з них здіймалася хмарою, що довго не осідала. Елен ледве розрізняла танкетку в запорошеному тумані.
— Мені навіть кортить чхнути, — сміялася вона. — Тут тисячоліттями не стирали порох.
Поступово почав вимальовуватися традиційний Т-подібний знак, який викладають для літаків. Він був складений із каменів, з яких «струсили» пил, і тому був іншого кольору, ніж попеляста рівнина.
— Як гарно! — раділа Елен, дивлячись на темно-гранатове каміняччя. — А я гадала, що на Місяці все сіре.