— Це єдиний шанс, Жабко. Тепер я ще можу дістати притулок. Подамся як політичний біженець.
— Відколи це надають притулок за стовбичення біля пивного ларка?
— Ти ніколи в мене не вірила! Тому я й не міг зреалізуватись. Я вже так більше не можу, я задихаюся, мені потрібний простір.
— Чуєте, діти? Тато шукає простору й тому від нас відлітає.
— В космос? — зацікавився Ірек.
— Власне кажучи, так, бо яка різниця: Місяць чи Відень? — Мама заплакала. — І це саме тепер, перед причастям.
Але він завжди був такий. Чим важливіша подія, тим грандіозніший вибрик. На весіллі нахлявся і став верещати, що хоче все повторити. «Бо горілка затепла!»
— Жабко, дай спокій, це не так…
— На хрестинах поволочився ремонтувати авто, — тягнула мама, не зважаючи на батькові протести. — А тепер отой виїзд. За три дні до причастя!
— Що ж робити, якщо мені тільки вчора видали паспорт.
— Ти завжди знайдеш гарну відмовку. Ти, ти, пролазо інтелектуальний! Занапастив моє життя, а тепер покидаєш! — розридалася вона не на жарт.
— Принаймні вже більше не занапащу, — батько намагався пожартувати, але дістав ганчіркою по голові.
— Я завтра піду до міліції і все їм розповім! Ти нікуди не поїдеш, діти не будуть сиротами!
— Якими сиротами? Таж я хочу забезпечити вам краще життя! Зароблю на «полонез» і повернуся.
— На Місяці є «полонези»? — зацікавився мій брат.
— Іреку, марш до кімнати! — верескнула моя мама. — І ти теж! — звернулася вона до мене.
Батько поїхав на другий день. Прислав одну посилку, а потім розчинився у просторі. І раптом, наприкінці вересня, несподіваний дзвінок.
— Малинко?! Ну привіт, це тато дзвонить!
— Тато? Тато Едек?! — гукнула я на всю хату.
— А ти знаєш іншого?
— Справді, не знаю. — Як ти там? Звідки дзвониш? Дати тобі маму чи Ірека?
— Ні. Я хочу побалакати з тобою.