— Не може бути! — аж скрикнув. — Ану ходім!
Вона встала — Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.
У траві гнилички мухи допасували, а на яблуні — порожньо.
«Як я жив із тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цемент і накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?»
— Не може бути, — ще раз видихнув Димко.
Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.
— Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, — обтрушуючи, звинявся перед нею. — Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.
Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.
— Ось на, вже поналивались.
— Нащо ти? — спаленіла.
Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:
— А як там… у Чернігові… що сказали?
— Нічого, — обізвалась тихо, — того нема.
— А тримали довго.
— Вигрівали. Все якимись лампами.
— Так справді? Справді нема?
— Кажу ж.
— Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! Йолки дрова! — Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. — Село густиме!
Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.
Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди…
Породивши на світ каліку, станеш калікою сама. Чи полощеш на воді пелюшки, чи топиш у печі, чи вишиваєш — голова ніколи не спочиває. А за рік чи два все вигорить усередині, і ходиш по землі, мов ударена громом: кора ще ціла, а тіла вже давно нема.
Так і Нинила. Як вона ступає і чим вона дише?