Вона не плакала. Лише м’яла ручки своєї сумки і раз по раз дивилася на лікаря. Він не сміявся. Малював на папері якесь мотуззя, мов думав ним щось зв’язати.
І без страху злізла на перило і глянула вниз. Мене п’янив дух деревного соку. Гіркий запах пуп’янків. Я глянула на акацію, що росте там поруч, і захотіла на неї.
Тим часом за дверима кабінету починалося побоїще. (Давай, моя фантазерко. Давай, моя брехушко). Лікар клацнув замком і сів на своє місце.
Я відчула себе кобилицею, яку тягне до самця через прірву. Перестрибнути або померти. Відштовхнулася і полетіла. Боляче вдарилася головою об стовбур, обхопила ногами і влипла в нього. По тілу, як по дереву, пішло гудіння землі. Я відчула в крові свіжий високий вітер. Кожним пуп’янком і кожною галузкою. Словами цього не скажеш.
А потім?
Поверталася. За півгодини поривом вітру кидало мене назад. Почувалася сильною і окриленою.
Хто знає про це?
Тільки ви.
Воно часто трапляється?
Тепер трохи не кожен день.
Кілька днів поспіль він ходив до похмурого будинку в глухому закутку міста. Гнилі рами і віконниці, брудний під’їзд із перехнябленими дверима. Могутнє розлаписте дерево. І нічого. Фантазерко ти моя. Невилюблена. Лікар-малюк вже хотів піднятися на поверх, як рвонулися двері балкона, забряжчали вікна. Гола дівоча постать відділилася від перил і полетіла по акації. Обвила верхівку й застигла.
Він ступив до дерева, торкнувся і одсмикнув руку. Стовбур був гарячий і пересмикався, мов гадюка. Він опустився на пеньок. До чого тут їх стільки? Навіщо? Під капелюшком місяця у пеньків світились обличчя.
Будинок манив і тривожив. Не будинок, а замок. Триметрові стіни у дві цеглини, у зріст людини вікна. І столітні дерева скриплять, гудуть завивають. Стіни будинку пофарбовані у світло-зелене. Тут більше десятка зелених кольорів. Доки я дивуюся величі цієї споруди, доки торкаюся в’юнких троянд на терасі, що здичавіли і мають присохлі, наче хворі, квіточки, — брат оббіг усі кімнати. Він став переді мною грізний, мов скеля. І сказав:
— Це руїна. Ти ж не наробиш дурниць? Щоб тут жити, треба вкласти мішок грошей. Ти розумієш?
Я не відповідала. Береза кинула позолочений листок. Десь у піддашші святкували прощання ластівки. І вітер, вітер то налітав, то падав грудьми додолу.
Він не зрозуміє. Цього ніхто не зрозуміє. Коли я вперше прийшла на вулицю Свободи, коли глянула в очі цьому дому, вже знала — він мене не відпустить. Щоб вибрати такий будинок з високим дахом і флігельком, з поваленою огорожею, запущеним калічним садом, треба все життя поневірятися по чужих кутках, по клітках на верхньому поверсі, де вічно сваряться сусіди, пахне борщем і варенням. Треба надихатися тютюновим димом на сходах і надивитися в очі бабусям, які вічно клюють твою аморальність. Щоб зважитись на всю цю безодню роботи, треба принаймні бути багачкою або божевільною. Я продала двокімнатну квартирку, єдине надбання за все безпутне журналістське життя, де завше можна прийняти ванну, зварити каву і вивісити на балконі білизну. Тоді я ще не знала, що продала — я продала навіки спокій і затишок.
— Ти можеш купити доглянену хату з усіма зручностями, — продовжує брат, — при нинішніх цінах на газ хати нічого не варті. У нас є ще три адреси.
Стою, немов заворожена. Бачу вибиті шибки на другому поверсі, у флігелі. Бачу дах, що роками засипався листям і не чистилися ринви. Чи вистачить мого життя, щоб навести тут лад? Напевне, почувши мої думки, внук господарів здалеку щось каже. Я тільки чую «сім кімнат», «великий підвал», «ставок у саду». На мить злякалася: а якщо він підніме ціну і в мене не вистачить грошей?
Залишаю брата, підлітаю до хлопця і кажу:
— Я беру, беру, беру! Ходімо оформляти документи!
Молодик знизує плечима — сьогодні ж субота, установи не працюють.
— Хто це… спорудив? — запитую його.