— Тоді навіщо ви причиняєте двері? І так щільно?
Ось тобі й тихоня! Господиня це подумала і, прикривши долонею вуста, несподівано сказала: «Сьогодні топимо лазню. Це внизу, за кухнею, як стемніє, приходь».
— Ось чуєте? Знову стогне!
— На тому крилі в кімнаті тяжко хворий, інвалід.
— Можна сходити до нього? Я не боюся інвалідів, — зраділа дівчина.
По тому жінка «Дві голови» вийшла, сказавши зачекати її, але так і не повернулася. Надворі смеркалося. Вероніка боялася темних сходів і темних вікон. Вона схопила скрипку, побігла вниз, на той бік коридору, а потім так же хутко злетіла на другий поверх. Зупинилися перед широкими дверима й перевела подих. Прошепотіла батькові слова: «Або пан, або пропав». І зайшла.
Кімната була простора з жовто-зеленими шпалерами, вікном на всю стіну і пальмою. Це була, без сумніву, найкраща кімната в будинку. Дівчинка задивилася на дерево, яке росло в бочці в правому кутку. І в сутінках не помітила людину.
— Хто тут є? — мовила людина у ліжку.
Гостя затамувала подих.
— Я вас питаю, хто тут? — надривно крикнули ще раз.
— Тут я, Вероніка, не бійтеся, мені дванадцять років. Я прийшла пограти вам.
— Підійди!
Дівчина ступила кілька кроків.
Під піною ковдри лежав дідусь із тонкими, як джгути руками. Ті руки одтягли ковдру, перед нею з’явився шмат каніфолю у довгій сорочці.
— Підійди, не бачу! Ти хто? — піднялася тремтяча голова без волосся і втупилася в неї.
— Я Вероніка.
— Ти мала. У який клас ходиш?
— У шостий… ходила.
— А звідки ти взялася?
— Та звідти, — махнула рукою.
— Тебе викрали, виміняли?
— Ні. Мене виграли у карти.