— Та що ви! Колектив у нас творчий, є багато задумів. Але все впирається в кошти. Все залежить від виборів… Ви ж розумієте.
Що ти робиш, божевільна? Забери мікрофон і йди. Він уже мусолить пакет з гостинцями.
— У місті тільки й говорять про якийсь проект. «ЕУТ-55» — здається так називається.
Він гасить ліхтар фальшивої усмішки. Зблиснули передні зубки: кого б гризнути?
Сьогодні ввечері я повернуся пізно. Батько лежатиме обличчям до стіни, пом’ята картата сорочка відриватиметься від нього. Не повертаючись запитає: «Принесла?» Ні, не принесла. Фінлепсин коштує дорого. Пробач, тату. Він не повернеться, лише зітхне і почне співати: «А в терем тот высокий нет хода никому».
— Ви відома журналістка, — пищить своє щурик, — але постійно без роботи. У вас немає нічого, крім імені.
— Що це за проект, пане директоре?
Здається, зараз він схопиться з крісла, упнеться гострими зубами мені в зап’ястя і вирве шматок м’яса. Кров розтечеться по столу, мов чорнило, стіл же темний.
— Це лише експеримент. В Україні багато самогубців, ви ж знаєте. На сто чоловік один шукає смерті. Вішальників знаходять по лісосмугах, удома, в робочих кабінетах, біля телеграфу. Суспільне становище, безвихідь. Психотропні всім не введеш.
— Епідемія XXI столітгя?
— Так. У світі цю проблему давно вирішено. Не хочеш жити — пиши заяву в присутності юриста на евтаназію. Мовляв, при повному розумі, добровільно прошу… І не треба труїтися таблетками, втикати руку в розетку чи лізти в петлю. Одна ін’єкція — і вічний сон.
— А майно успадковує ваш заклад?
— Он ви до чого… Яке майно? Ми ні від кого не вимагаємо.
— Але ж парламент рішення не прийняв! Це протизаконно!
— Милочко, — пищить він крізь зуби. — Пройдіть зі мною.
Ми знову на першому поверсі, поринаємо у темний коридор, де висить сіра занавіска. Де щойно бігали санітари. Де пахне старечими тілами, брудними простирадлами. Ми звертаємо вбік і підходимо до ліфту з написом: «Службовий». Директор відмикає ліфт, і ми провалюємося вниз у безодню. Зрештою виходимо, і перед очима висвічується напис «ЕУТ-55». Що таке ЕУТ — евтаназія? Але чому 55, це ж моє щасливе число?
Він набирає код, двері відчиняються. Маленька, схожа на труну кімната, оббита металом. На ліжку обличчям до стіни лежить у півтемряві людина. Сиве з ковтунами волосся, гострі плечі, картата сорочка.
— Тату! — кричу у відчаї. — Це ти?
— Я давно написав заяву, — повертається батько, — так не можна жити. Ми вічно голодні, ти завжди сердита. А вони сьогодні запропонували мені без черги.
Він спокійний і тихий. А мене трясе пропасниця.
— Тату! — волаю у відчаї. — Як ти міг? — Повертаюся до директора:
— Негідник, тварюка, падло!