А відтак почимчикували собі. Малий озирався на хати, а вони вже сховалися за бугром, тільки воли десь ревли надсадно і важко, мов «рятуйте» кричали. Витяг знову свищика, бісеня отаке, а Остапові не йшла з памки його матір.
Якби ти, Устино, хоч свої співанки переспівала.
А тоді вже чужі хати білила та примазувала.
А за ким було співати, Остапе? Діти не проскурки, голодні не лежатимуть.
Якби ти хоч біля церкви зізналася, що лихоманка тіло випалила і косу ізсікла. Кому мовчанкою завгорила?
Хто б мені допоміг? А просила і прошу тебе: виведи в люди Янголю, а іконку оцю ніколи в дорозі не знімай.
— Що там, дитино, обабіч видно?
— Нічого такого. Копи сюди головами лежать, та жовтий ліс бовваніє. Ще дядько якийсь на коняці поїхав. Діду, не важка у вас торба, може б, я підніс трохи?
— Ось каплю пройдемо та й перелатаєм. І примгнемо під калиною.
Трава була лагідна й мітласта, старий задрімав одразу. І привиділась йому Устина, що лежить на траві у вишитій сорочці й стрічках та всміхається до нього. І ніби стрічки здіймає вітер, і вони лоскочуть йому вид.
Коли розплющив невидючі очі, Янголя сидів поруч.
— Як ти мені всвистівся, — пробурчав, — хоч би якої пісні завів. Мати як соловеєчко була, а ти мугир мугирем.
Рушали спроквола. Хлопець раз по раз відставав — то кавуни з піску робив, то бродив по стернях.
— Скоро вже той Ромен буде?
— Як споночіє, то вже й хрести буде видно тамтешні. Переночуємо, а вранці на ярмарок. Ти любиш ярмаркувать?
— Мене ще тато не водили.
— О, то добре діло. Скілько там набачиш усього — кренделі, й пироги, й пряники. І матерії всякої. На ярмарку добре можна заробить, як коли й до трьох рублів.
— Діду, а у вас нічого більш нема — сала або хоч хліба з часником? Я б мазолю намазав.
— Нема. Де ж воно візьметься?
Старий постукав у тверду, як крем’ях, дорогу, зітхнув і обмацав бандуру. Сонце вже підібралося до лісу, розлилося над ним, як молозиво.
— Може, ви дурите? Баба казали, що у вас їсти повно.
— На, на шукай!