Хату я не продала, але жити сама там не змогла. Вже другий рік у Чернігові. Це мене Зоя Митрофанівна зманила, батькова мати. Приїжджай, каже, мо’, скоріше заміж вийдеш. Покинула свою швальню в селі — тепер працюю в ательє. Втомлююсь, приходжу, зігнута в рубчик, і не завжди пристаю до чаю, як тепер.
— Бач, деренчить у шибку, — бурчить вона, — а ти чого як надкопана?
Це місто відставників і самотніх жінок. Тут частіше розлучаються, ніж одружуються.
— Усе думаєш про ТЕ. Пий.
Захрумкала цукром, умочила булочку і стала висмоктувати з неї чай. «Не думай, лице почорніє, — все чіпляється Зоя Митрофанівна, — от як я служила у Вишневецьких…»
Краплі шелестять по дикому винограду, десь там мокне й осувається моя хата. А тут усе чуже: оцей столітній дім, у якому не скрипить підлога, оці кімнати з етажерками й полицями, високими ліжками — наче птахоферма. І склянки, що пахнуть еліксиром, і фортепіано, оце старе, на вишуканих лапах фортепіано, і навіть вугільний самовар. А що вже говорити про Зоїні манери — про комірці та воланчики, про її «ах», що виходить чомусь, як «ках».
Думаю про бабусину хату. Про знавіснілих куниць на горищі (оце, дитинко моя, встережу я її, ох, устережу, пошиємо тобі ватянку, а комірець пухнастий, дай мені тільки вила нові з кузні принести), про домоткані фіранки і про скриню з посагом. І про латаття, що цвіте так, аж очі одбира.
Там по вихідних ми з бабусею ставили ятері або сапували город, а тут я їду в кінотеатр «Дружба», п’ю коктейлі, їм морозиво і шурую на всі боки очима, чи не встрелю якогось дефективного — нормальні давно розібрані. Часом Зоя Митрофанівна одягає чепчика, виношене до луски пальто, і ми пливемо з нею в кіно. Вона аж надто ініціативна, атакує капітаників.
Мене хилить на сон. Допиваю чашку, кажу пісне «добраніч», іду до своєї кімнати. Ліжко холодне. Простирадло обгортає, як хвиля, а потім звикаю до нього, вгріваюсь.
Але сну немає. Я стала аж надто забобонна. І цей стогін — хто, звідки, чому? Кого чекає біда? Невже проти Зої? Їй пішов дев’яносто третій. Вона моя остання рідня. Ні, Зоя не вмре. Сама каже: як грім.
Я вже звикла до її сухого кашлю, до обідніх трапез. Зоя одягає найкраще плаття до столу і сколює мишкою волоюсся. В кожному кріслі лежать Зоїні книжки, на кожному столі — її окуляри і наперстки.
Тоді хто ж — Миколай? Але чому ознака прийшла мені? У нього є батько, мати, сестра. Він молодший на десять років. Миколай негарний. У нього квадратна голова, коли розмовляє, приставляє зігнутий палець до губів.
Так трапилось, що вперше я з Миколаєм зустрілася в ліску біля Количівки. Гуляла пішки по околицях, а Миколай тоді влаштовувався в аеропорту на роботу. Дивлюсь — назустріч хлопець у військовому, вітер чуб розвіває. Іде впевнено, як хазяїн. Щось заговорив, а я в кущі. Наче пробка, застряла — ні туди, ні сюди.
Щось між нами тоді промайнуло, наче гілка заспівала.
А другого дня зустрілися в місті, і я помітила, які будкуваті в нього черевики, які обкурені пальці і як незугарно стоїть він у тролейбусі, всі на нього гиркають, у мене туман одразу вивітрився з голови.
Пізніше Миколай став заробляти з батьком у Гомелі на хату — часник продавав. Я тільки тебе братиму, казав мені не раз похапцем, а я дивилася на його чоботи, з яких підмотки визирали. Мені й мачина не падала з ока, коли говорила, що на весілля одягну вінок зі стрічками, як він хоче, і що ліжко нам треба купити тільки маслинове, воно щастя приносить.
Це нарешті дійшло до батьків, і майбутня свекрушенція прийшла до Зої спитати, що в мене є на книжці. Зоя не терпіла здольщини, тим більше, коли йшлося про весілля, тому одчинила двері і гукнула:
— Ми люди достойні і знайдемо собі достойних!
— Ну й дивися на свою стару вішалку, — крикнула Миколаєва мати і поставила печатку, шелеснула черевиками по шибках.
Склив крадькома Миколай. Він же не переймав мене більше на дорозі і не хапав за руки, але якби подався до іншої, я б здуріла. Все-таки приємно, коли за тобою хтось так бігає.
Аж не віриться, що з Миколаєм горе. Ні, я б не вийшла за нього заміж — обминати оті іржаві черевики, перекидати заюшені мазутом штани — чорта з два! А коли я не люблю його, то чому б за Миколая був мені знак? Хто він мені?
ЗНАК БУВ ДЛЯ МЕНЕ. Лежу в темряві, прислухаюсь до свого тіла, до шарудіння листя за вікном. Дощ не стихає.