– А чи тут мешкає Максим Лісовий?.. – певним і надійним тоном запитав я.
– Ні. Такого не має…
– Як то може бути?.. Се який нумер дому?..
– Сорок п'ятий…
– Ото саме в сорок п'ятому він і мешкає… Він казав мені… Може, ви помиляєтесь?..
– Та ні, його в нас немає…
– Не може бути!.. Як то немає, коли повинен бути, ви не знаєте своїх мешканців… Дайте подвірну книгу…
Принесли книгу. І між кількома десятками мешканців не було, не було Максима Лісового. Що за причина?.. Я ще перебіг очима довгий спис, але таки немає. Невже не в сім домі він мешкає?.. Але чогось зросла у грудях певність, що таки тут… Я почав читати тоді прізвища пань, які могли бути його хазяйкою… І запитав чи немає такої-то… Є. Мешкає у такім-то нумері.
Я туди… Дзвінок. Виходять і запитують: чого? Чи мешкає тут такий-то?..
– Так, єсть…
– А, святий Боже! Де він?
Влетів у кімнату, розбудив і накинувся мокрим рядном, чом се він не прописаний у подвірній книзі?..
– Та так… А що?..
– Та нічого… Ти вільний сьогодні? А вільний, то одягайсь і приходь зараз до Ганки… Ти не знаєш?.. вона сьогодні іменинниця…
– Як?..
– Та так… Приходь зараз… Але не кажи, що я був у тебе і кликав… Наче ти знав, але не мав часу зайти раніш… Коли буде допитувати, що ти їй прислав, то кажи: квітку камелії… Добре?..
– Та нащо се?.. Я нічого не посилав, бо не знав…
– Та се дурниця!.. Я прошу так казать… Добре?..
– То добре…
– Одягайся ж… і зараз же йди… Прошу, зараз же…
– Добре. Йду…
– Бувай!..