Лише її прихід я нераз бачу. Часом тихонько відчинить двері, так, як колись, коли хотіла мене ненадійно зайти*; то знов, як ось сеї ночі, ввійде до хати з промінням місяця. Було так ясно. Місяць стояв на небі високо, світло його, наче біла, ясна дорога, входило тихо крізь вікно. Помаленьку посувалось воно чимраз далі – аж з білих променів, наче з білої заслони, розвинулася постать Марусі. Припала до моїх колін, потім піднеслася й огорнула мене цілу своїми світляними обіймами. Згодом, вже на зорях – розвіялася наді мною, наче легка хмарочка…
Як добре після такої ночі! Якась солодка безвладність приковує мене до постелі – я лежу і мрію про неї. Я не лякаюсь тепер нічого, тільки, щоб хто не сполошив сих наших тихих хвилин. Дарма – вони якраз тепер завзялись вдиратися брутально в мій тихий рай і безнастайно мучити мене. Та я вже не позволю нікому володіти собою – досить! Пріч! Не підходіть так близько! От і розбіглись, як череда!.. Так, тільки не дозволити володіти собою!..
Коли б то було давно се знати! Давно!.. давно!.. се щось таке далеке, що ледве мріє в моїй пам'яти. Жаль про се й думати, бо враз голову стискають якісь залізні обручі, що в'їдаються в чоло так болюче…
А голова, наче велика, темна, пуста стодола – тихо в ній і пусто. Нараз шум, гуркіт – хтось з'явиться, наче вихор – перелетить – і не здержати! – пропало!
Часами наповниться вона тихим, лагідним світлом, що роз'яснить найменшу закутину, і я ціла, перейнята образом Марусі, на хвилину забуваю все на світі.
На хвилину!..
Потім знов гамір, крик, а чим голоснійше хто заговорить, тим менше я розумію, що йому від мене треба…
Тільки в голові після сього так болюче шумить, клубиться…
Я недужа?! Навіть мій старий приятель, лікар, станув враз з ними проти мене і повторяє одно:
«Ви недужі, не піддавайтеся, лічіться».
А хоч-би й так. Хто ж присилує мене брати із ваших рук здоров'я, якого я не бажаю? Здоров'я! Ох, ви славнії лікарі, де ж ви його тоді держали, коли я кривавими сльозами благала, молила його для неї.
Ха, ха, ха! Які вони всі смішні! Обсіли ви мене, мов гайворони, і думаєте відігнати її від мене!.. А вона там за вікном щохвилини посилає мені привіт цвітучою вишневою галузкою… Косоньки її обсипані сніжно-білим цвітом… ніхто її не примічає. Ах псотниця! потрясає ручкою галузку і розсипає білі цвіти аж на мою постіль…
Кличеш мене до себе! Добре, я вийду, тільки треба пождати… Минули часи свободи – «вони» ще раз пробують своєї власті й сили наді мною.
Ха, ха, ха! Як се смішно!.. Але тихо, бо все пропаде. Бачиш, яка хитра стала твоя мамочка!.. Але годі, треба покрити холодом сю горячку неспокою, що палить мою душу… Дрожачі руки, що хотіли б усе дерти, ламати – я силою держатиму їх при собі й важкими, наче залізо, повіками прислоню очі, бо й вони так горять, що, здається, запалили б усе, чого мій погляд діткнеться…
Одначе – як помалу устоюються хвилі… Душа виривається в простори… розпустила ясні крила… Ох, як високо, яке все дрібне там на долині! Коли б вище, вище!.. як серце б'ється… як страшно!..
Підношу повіки. Сестра милосердя, ціла в білому, похилилася наді мною й несупокійно слідить чорними очима кождий мій рух… Дивися, диви! не побачиш нічого! Наді мною тріпочуть ясні крильця – але я сама ще держу їх – не пускаю… Я знаю – самі вони не унесуть мене далеко, – треба весь той важкий тягар, що ним приковано мене до землі, лишити за собою…
Коли б тільки звідсіля викрастися!..
Але поки що тихо, спокійно!.. От так, примкнути очі, бо готові зрадити… «Ой зрада, зрада, чорні очі – зрада»… Але тихо, тихо, не брени, пісне, наді мною, мов уперта мука… не тріпочися серце, не колоти спокою, здобутого таким трудом!..
Ох, як заносить запахом водних лілій… як хочеться летіти… але ще час, ще не прийшла догідна хвилина.
Вона прийде!.. Лише вічно хтось слідить мене тепер, чигає на кожде моє слівце, а з кута впилось в мене чиєсь вперте око, глядить на мене своїм кривавим поглядом і палить, палить, наче вогнем…
Лише терпеливости, щоб перед часом не зірватися до лету!..
Нарешті!.. я вирвалася з того гробу, в якім мене дусили так довго… і те палюче око перестало вже раз мучити мене!.. Тепер тікати від нього якнайдалі! Тікати хоч сил не стає, хоч ноги угинаються піді мною…