Тепер він цілує холодну землю, мертву… і сам завмирає на ній. Зморозить вона його крила, зітне кров бліду…
Нараз починає щось ворушитися в пітьмі. Чи далекий клекіт гірського потока, чи шум столітніх смерек?.. Німий зразу гамір росте, побільшується, набирає сили, строїться у голос -
Ганни?
Так, так… се її… її голос… Чому ж він такий милий, такий приємний, такий ніжний?..
– Чи дожиємо, тату, тої хвилі, аби зажити спокійно, безжурно, випочити по трудах?..
– Чому ж би ні, Ганю?.. При дітях склонимо свою стару, збідовану голову…
Мав він право говорити їй так?
Крізь горло продерлися глухі беззвучні слова:
– Ні, ні…
Він потішав її лише.
Стрепенувся цілим тілом.
Із рогу кімнати виринула знов жіноча постать у чорній сукні, з блідим, мертвим виразом лиця.
Пізнав її відразу.
– Ганю, Ганусю…
А коли привид щез, здавлений плач залунав по кімнаті, плач, що виривався хвилями розсатанілої гірської ріки з його серця і, як хвилі до побережної скелі, розбивався на піну в устах старця, летів на крилах піни крізь пітьму ночі аж там за місто, на гріб його Ганни, на свіжу могилу…
Утихло в хаті, починає втихати і в душі Юстишина.
Спокій розливається в його серці. Біблійний спокій, який родиться під впливом віри у вищу власть, у тайну руку, що править людською судьбою.
І в мізку панує спокій. Лиш одна-одніська гадка заблукалася у тайні комірки, пронизується з одної в одну, ворушить, непокоїть усі нерви:
Чи довго ще?..
Чи довго ще жити йому без неї?..
А серце старече, що ледве вже б'ється, все шепче та шепче:
Не довго… не довго…