Мецінґер глибоко зітхнув, видувши із легенів повітря так, як курці видувають дим сигар.
– Мене визнали за хворого й не допустили продовжувати працю на розкопках. Спочатку я проживав у Берліні, а потім переїхав до Відня, де став професором археології. А тепер, як бачите, я на емеритурі і жду на зустріч з Ізітає. Оце моя ціла розповідь.
Клавдій поглянув на професора з якимось жалем і співчуттям.
– Тепер ви б могли поїхати приватно до Єгипту, точніше, до Ель Амарна. Так, приватно.
– Без її зову, без її повідомлення? О, ні! Я жду на її знак уже тридцять років і ждатиму далі.
Клавдій дивувався незаперечній вірності професора і не міг підшукати слів, щоби висловити своє зачудовання і пошану за його стійкість. Він машинально постукував пальцями по книжці і щойно тоді пригадав, що взяв читати саме історію єгипетського мистецтва.
– Вам напевне цікаво буде поглянути, пане професоре, – і подав йому книжку.
Мецінґер, побачивши її, радісно всміхнувся і почав:
– Ришард Гаман – добрий автор! – він злегка гортав сторінки. – Нова, ще її не бачив!
Гортав повільно, час від часу усміхаючись, виявляючи своє задоволення.
Та нараз зупинився, відчинив рота, ніби хотів щось сказати. Тримаючи лівою рукою книжку, пальцем правої руки почав нервово вистукувати, наче дятел, на сторінці, де видніли фота скульптур королеви Нефретети і якоїсь принцеси.
– Вона! – майже крикнув він. – Ізітає, - вже шепотом вимовив, вказуючи пальцем на фото принцеси. – Ізітає! – викрикнув професор Мецінґер, і з боку Сарлесу покотився приглушений відгомін, що здавався відповіддю: «Ізітає, Ізітає…» З рук професора випала книжка і він широко відчиненими очима глянув на Клавдія, схопив обома долонями Клавдієву руку і, радісно трясучи нею, проказав: – Вона дала знак, бачите! Вона дала знак!
Він по-молодечому пустився бігом зі стрімкої гори. До Клавдієвого вуха час від часу долітали слова викрику: «Ізітає! Ізітає!»
Наступного дня Клавдій прочитав у часопису про нещасливий випадок і смерть професора Курта Мецінґера. Він покотився зі скелі.
Ізітає покликала.
Клавдій вирізав з часопису повідомлення, відчинив книжку і вклав цю вирізку між сторінки, біля голівки Ізітає.
Як і щоранку, Мадлен зі сніданком на таці постукала в двері кімнати Клавдія.
– Можна! – почувся голос із кімнати.
На таці, окрім сніданку, лежало кілька квіток, які Мадлен доповнювала до тих, що вже стояли в збаночку, й вибирала з нього перецвілі.
Часто в таких моментах Клавдій брав її на руки, щоб виявити свої псевдолюбовні зацікавлення. Мадлен ніколи не противилась, – навпаки. Здавалося, що сніданок і квіти були її стратегічним маневром.
Сьогодні Клавдій стояв біля вікна й, коли дівчина входила до кімнати, навіть не повернувся. Мадлен така поведінка Клавдія видалася неймовірно грубіянською, справді, хоч би сказав «дякую». Вона не вимовила ні словечка, поставила сніданок на стіл, а квіти рішучим помахом руки скинула на підлогу й вийшла з кімнати гучніше, ніж звичайно, зачинивши за собою двері.
До вечора день тягнувся нецікаво, не було між ними розмов, не було прогулянок з метою пошуків сюжетів для картин. Надвечері Клавдій зійшов униз до корчми.