Бреду через надпитий чай, тумани диму. Рамакаршня підходить до Гедвіґи:
– Ходім! – сухо кидає слово і ловить її за руку повище долоні.
Гедвіґа стоїть, нерішена, посеред салі. Боязко дивиться на Рамакаршню і з тугою по зібраному товаристві.
– Ходім! – глухо повторює ще раз індус і так сильно шарпнув Гедвіґу, що вона захиталася.
– Що з тобою, друже? – тепло, але з докором запитала.
– Ходім! – твердив далі Рамакаршня.
– Ще один танок. Я ж обіцяла…
– Що ж се ти переходиш з рук до рук, як …
– Я лишаюся, а ти – як собі хочеш, – перервала дальшу розмову, не хотячи слухати образи.
– Гедвіґо, ходи, бо пропадеш.
Але Гедвіґа належала до раси, що твердо ступає своїми ногами і не вертає зі стежки під жадними грозьбами. Потрясла головою, і золоті кучері розвинулися довкола шиї.
Евгенюк не витерпів:
– В нас жінок не береться, як невільниці з базару. Якщо ви кепсько чуєтеся в нашому товаристві, підіть подихати свіжим повітрям та подивитися на нову констеляцію звізд.
Проти себе станули, випростовані, два прекрасні представники своїх рас. Евгенюк, майже двометровий велет з тонким станом та широкими плечима і високими грудьми. Його сталеві очі кололи, як леза, а долішня щелепа до болю затискала зуби. Оливковий Рамакаршня був холодний, як гад. На мить блисло око, відчувши зневагу, але його прикрив м'який, як бавовна, голос:
– Ти сказав, о, пане!
Єхидну усмішку Рамакаршні стрінув я на дверях:
– Виходиш, як вдовець?
– Ні, як мертвець, вдовиця лишилася на салі.
Саля далі хвилювала піною розбурханого моря при скальних заломах: припливала, відпливала, гойдалася у ріжні сторони. Одна хвиля викинула коло мене Гедвіґу.
– Ти говорила, може, з Рамакаршнею?
– О, так, – блідо усміхнулася. – Беру в свої руки його европейське виховання, щоби здобути його для нашого майбутнього життя.
– Боюся, що ваше порозуміння розіб'ється. Рамакаршня вийшов спокійний, але за тим спокоєм було пекло.