Та мої очі бачили, як хоровід дівчат наблизився до ялиці, ритмічним танком обкрутився довкола князя й княгині, як ясноволоса красуня піднялася з місця і розсміяна заплескала в долоні, а до мене долітав тріскіт ватри й уривані слова дівочої пісні:
«Ой, Романе, Романочку…»
І знову на мент, недовіряючи собі, закрив я очі, в тій хвилині роздався довкола мене знайомий мені сміх, а серед нього вчувалися слова: «Не бійтеси, паночку!..»
Що далі було, не знаю. Як я розкрив свої очі, сонце стояло вже високо понад горами. Я лежав на краю скелі, що звисала високо над Черемошем, ген далеко в горах, з другого кінця Довгополя! Над самим краєчком скелі так, що сам дивувався, як я не злетів у розгорнену підо мною пропасть. Десь по другому боці Черемошу на зарінках грав пастушок на флоярі, а її звуки долітали аж до мене. Яким чудом я там опинився – не знаю.
Доходило до вечора, заки я, розпитуючи дорогу в стрічних гуцулів, добрів до Криворівні. Перебув я там ще день, нікому не розказуючи про свою прогульку, та й ніхто не допитувався мене про неї, а відтак розпрощався з моїми ґаздами й покинув гори.
Ось таке моє знайомство з Ілашем, моє панство! Вірте або й ні, це мені байдуже! Не люблю говорити багато про себе, а що оце розказав про мою пригоду, це тому, що Ромко своїм оповіданням нагадав мені про неї.
Дашанич підвівся зі свого кутка й замовк. Довгу хвилину на веранді царювала мовчанка, тільки Великий Гук шумів, мовби хотів спішити рвучі вири Рибниці.
– Так, так, повно тайн нерозгаданих у наших горах, – докинув Бакович, коли ціле товариство розходилося з веранди.
_______
Літники – панії, що відпочивають на літниську – курорті.
Згінник – дикий кабан.
Холєрник – «так «популярно» називають гуцули літників» (автор).
Автор кількох оповідань у часописах «Назустріч» та «Дзвони» у 1930-их роках, а також в 1940-их у «Краківських вістях».
Сидів біля ліжка на низенькому ослінчику. Жадібно, з розпукою вдивлявся у винищене, схороване обличчя своєї Мрі… Запалі лиця з розквітлими рум'янцями цегляних відтінків, потягнені тонісінькою шкірою, крізь яку на скронях проглядали сині жилки, вражали чимось несамовитим. Заплющені очі тремтіли деколи під стемнілими повіками. Хоч на цих кілька хвилин покинув її той жахливий кашель… Вона спала…
Марко сидів непорушно. Не хотів будити її своїм зором, дивився у вікно… Була провесна… Рання провесна, повна неспокійного вітру, що бурлить кров і душу… Вітер заплітався в голі галузки старих яблунь і стукав ними в шибки…
Пригадалися чомусь слова Мрі: «Весна приносить нове життя, або й смерть».
– Нове життя, нове життя, – одноманітно шепотів до себе.
Мрі заворушилася. Неспокійно зиркнув на неї… Спалені гарячкою уста шепотіли щось у сні. Дивився довго-довго… Срібними каскадами розкинулось її біляве волосся довкола голови… Спливало тихо, поважно з білосніжного чола на подушки… Воно одно було незмінно молоде, таке, як давніше, минулими провеснами…
Пробігав безладними думками все минуле. Було важко… нестерпне важко… Яблуневі гілки стукали у вікно. Злякано глянув на Мрі.
– Невже це правда, не сон? Невже ця молоденька, схорована дівчина – це його Мрі?
Щось люто душило в горлі, котилося твердим клубком десь з-під грудей та гупало в лоб.
– Моя маленька Мрі, солодка Мрі, - шепнув здавлено.