— Пет…
— Вам чого? — роздратовано обізвався хлопець, припинивши грати.
— Вибач якщо відволікаю. Просто хотів запитати… Давно ти граєш?
— З п’яти років, — відповіла дитина.
— Вражає, — захитав головою Нота. — Я починав десь у цьому віці.
— Ви хочете мене цим налякати? — здивувався Петя.
— Ні, що ти! — засміявся Нота. — Впевнений що ти зробиш мене як…
І щоб підтвердити свої слова Нота розповів Петі трагічну історію про суворого батька котрий не дозволяв йому грати на роялі. Побачивши ж, що Петя не зміг як слід оцінити всю її трагічність і вже починав прикривати очі, Нота поспішив його збадьорити:
— Але, я володію кращим рестораном нашого міста, а може і країни.
На обличчі у Петі з'явилася цікавість.
— «Діонс» ваш ресторан? — запитав хлопчик.
«Отакої», — подумав Нота чиє обличчя після запитання Петі стало більше схоже на морду віслюка. Далі, воно швидко змінилося на перелякану пику пугача, адже на якусь миттю прямісінько за спиною хлопчика з’явився Нота старший, котрий кинувши своєму сину презирливий погляд, одразу зник.
— Ні, — прошепотів Нота.
— Ваш ресторан «Сезар»? — здивувався Петя.
Знову побачивши батька, Олексій схопився за скроні.
— З вами все добре? — поцікавився хлопчик.
— Здається так, — мовив Нота, переконавшись, що цього разу в аудиторії крім нього і Петі більше нікого немає.
Однак звісно Олексію було не добре. Йому було настільки не добре, що відвернувшись від свого співрозмовника, він склав руки віконцем і сховав у них голову, намагаючись заспокоїтись. Як виявилося, Олексій дарма розраховував на те, що в аудиторію Черненка батько сунутися не посміє. За страшною іронією долі він явився, причому ближче ніж будь-коли. З такою тенденцією можна припустити, що наступна його поява відбудеться у ванній кімнаті, де він люб’язно запропонує потерти Олексієві спинку. «Як же цього позбутися», — у відчаї міркував Олексій.
Петя тим часом серйозно задумався чи не з його вини цей «власник кращого ресторану нашого міста, а може і країни» почав так дивно себе поводити. І щоб хоч якось загладити свою провину хлопчик запитав:
— Ви любите морозиво?
— Що? — підняв голову Нота. — Чи люблю я морозиво?
Олексій згадав, що останнього разу їв морозиво два роки тому на екскурсії в Москві. Більше того, якщо йому не зраджувала пам'ять то до цієї екскурсії він їв морозиво у Варшаві також два роки тому. Чому він їсть морозиво тільки через кожні два роки і тільки у столицях інших країн, для Ноти залишалося таємницею. Ну а Петі він відповів: