— Є одна композиція, — раптом випалив Нота.
— Чудово! Це ваша композиція чи ви її трохи переробили? — по-доброму всміхнувся Віктор.
— Здається, її написала моя матір, але я не впевнений… — відповів Олексій, намагаючись повернутися у спогади ще раз.
— Ваша мати була піаністкою? — здивувався Черненко.
— Та-ак, була, — протягнув Нота
— Можливо я її знаю?
— Навряд… Але як би вона прожила трохи більше то неодмінно б дізналися.
Олексій примружився аби згадати композицію яскравіше.
—В мене гарна звукова пам'ять, — повідомив Нота, відкривши одне око. — Я ніколи не відчуваю проблем з тим аби в деталях згадати мелодію яку чув раніше.
— Хм, вам пощастило.
— Ну не скажіть, — посміхнувся Олексій, відкривши і друге око. — Уявіть собі, що ви почули по радіо мелодію котра вам сподобалась, але назву якої ви не знаєте. Чи не краще про неї забути? — Нота запитуючим поглядом подивився на Черненка і додав, — У іншому випадку вас цілий день роздирає на шматки від цікавості.
Несподівано, Нота мовчки встав і потираючи скроню підійшов до білого рояля.
— Можна? — звернувся він до Віктора, згадавши, що у цього рояля інший хазяїн.
— Звичайно, — спокійно відповів Черненко, зручно всівшись біля чорного.
Нота окинув поглядом клавіші і здійснивши стандартну процедуру з очима долонями і глибоким вдихом, почав грати. Людині сторонній важко було оцінити його гру по достоїнству, але Черненко перебував у стані легкого шоку. Виконання примусило Віктора засумніватися у тому хто з них двох має давати уроки. І врешті-решт, тільки маленькі грішки які на фоні загального враження виглядали більш ніж нікчемно, утримали музиканта від сліз. Але все хороше, як і погане рано чи пізно закінчується і Нота своєю грою не став порушувати світові закони, відірвавши пальці від клавіш.
— Ну як? — з надією в голосі поцікавився він.
Секунди зо три Черненко дивився на Ноту поглядом шукача золота, котрий випадково знайшов діамант розміром з кулак. Однак згодом, вираз його обличчя змінився і він сухо кинув:
— Лайно.
Нота у відчаї розвів руками:
— Бачте, ні на що я не здатен. Ні рестораном заправляти, а грати тим-паче.
Злякавшись, що перебільшив, Черненко поспішив виправитися:
— Але ж ви прийшли навчатися? Значить будемо навчатися!