Запізнившись на три хвилини, Нота приніс Черненку свої найглибші вибачення і пообіцяв, що більше такого ніколи не повториться.
Аудиторія трохи більша ніж звичайний шкільний клас вміщувала в собі кілька столів зі стільцями; невеличку шафу під склом якої знаходилися портрети відомих і не дуже піаністів; а на сам кінець, прямісінько посередині розташувалися два роялі: чорний та білий, котрі, контрастуючи один з одним, робили це звичайнісіньке приміщення цілком придатним для фото і відео зйомки.
— Перш за все я хочу запитати, чого ви чекаєте від наших уроків? — повідомив Віктор ставши біля чорного рояля.
Нота розгублено всміхнувся, адже весь тиждень відповідь на це питання вертілася у нього в голові, а тепер, зрадницьки покинула її так до кінця і не розкривши свою загадкову сутність. Сказати, що він хоче професійно займатися музикою, буде не правильно, як мінімум по-відношенню до батька. Відповісти, що це лишень пустощі, також не правильно як мінімум по відношенню до себе. Скоріше за все:
—Я просто хочу підняти свій професійний рівень на розумну висоту, — обдивляючись стелю повідомив Нота.
— І яка висота є для, вас, розумною? — посміхнувся Черненко.
— Ну-у, важко сказати… Можливо та висота, при якій професіонали завітавши в мій ресторан не будуть псувати собі апетит моєю паскудною грою.
Черненко розсміявся у відповідь і хотів, щось промовити, однак подумавши, промовив зовсім інше:
— Мабуть я повинен вибачитися. З мого боку це було вкрай не ввічливо.
— Якщо чесно то я мало в штанці не наклав, — прошепотів Нота, прикривши долонею рот.
Віктор знову засміявся, але цього разу вибачатися не став:
— Що, ж… Я хочу аби ви зіграли яку-небудь композицію. Скажімо, вашу улюблену.
Олексій розгубився, адже у нього було багато улюблених композицій, а останнім часом їх взагалі стало безліч. Однак перебираючи музичні картки у своїй голові, Нота не без остраху підійшов до однієї…
—Є в мене улюблена композиція, але зіграти при вас я її не зможу, — не сміливо мовив він.
— Чому?
— Тому що я також вкрав її у вас і трохи переробив!
Черненко посміхнувся, хоча відверто кажучи він стояв на межі коли безкінечні компліменти перетворювалися з просто приємних у занадто солодкі.
— Може у вас є ще одна композиція, котру ви ні в кого не крали і не переробляли?Я не повірю, що в самоучки не має мелодій які б він вигадав сам.
— Звичайно, що є… — тихо мовив Нота, — але всі вони швидко перестають мені подобатися.
— Мабуть ви дуже самокритична людина? — припустив Віктор.
— Мабуть… — поник у роздуми Нота.
Не здатність обрати, привела Олексія до найглибших глибин його дитинства. Смутно, немов у калейдоскопі фотознімків зроблених тремтливою камерою на неймовірно довгій витримці, Нота подорожував дитячою пам’яттю з надією відшукати в ній щось підходяще. Ось їх велика вітальня в якій вже місяць триває ремонт; а ось граючій на роялі жінці свідомість намалювала риси обличчя, черпаючи натхнення з не численних фотознімків і портретів, котрі Нота час від часу переглядав. Граючій на роялі жінці… Цікаво, що ж вона грає? Вона грає…