— Ви дивуєте мене друзі… Рівно через три місяці в «Каштанові альтанці» відбудеться КРУ… Іншими словами – церемонія «Кращий ресторан України»!
— Аби стати кращим, потрібно приймати участь? — запитала Оля.
(Оля — 23 роки. Незаміжня. І залишиться такою ще дуже довго, якщо не зверне увагу на молодого перспективного юриста, що сидить справа від неї, роблячи вигляд розумної і вдумливої людини).
— Звичайно, — мовив Галушка. — Я вже подав заявку. І як ви розумієте, ми неодмінно повинні перемогти.
— Перевершити «Діонс» і «Діамантовий язик»? — скептично зауважила Оля. — Думаю чудовим результатом для початку буде потрапляння у п’ятірку.
— А я думаю, що і десятки для початку буде цілком достатньо, — зауважив Женя.
— Мені начхати, що ти думаєш! — несподівано вигукнув Галушка, а потім обвів вказівним пальцем всіх інших. — Як начхати, що думає кожен з вас. Ми переможемо і крапка!
В кабінеті настала тиша, а багато хто навіть боявся поворухнутися. Можливо, помітивши це, Галушка повернув своєму голосу спокійний тон:
— До речі, «Діонс» переміг в минулому році і за правилами не може зайняти перше місце цього разу. Тому нам залишається тільки «Діамантовий язик», «Сезар» і… Ще кілька десятків ресторанів з усіх куточків України, про які ми й гадки не маємо.
— Про які ми й гадки не маємо… — повторив Денис, почавши аплодувати цій обнадійливій промові. Його одразу ж підтримали інші учасники зібрання, чий моральний дух парадоксальним чином піднявся в гору.
— Смійтеся, покидьки! — вигукнув Андрій радіючи, що хоча б так вдалося розворушити цих сонних мух. Однак, потім він зробив серйозний вираз обличчя і так само серйозно, дивлячись по-черзі в очі кожному, мовив:
—Я не обіцятиму, що буду лагідним босом. Я примушуватиму вас працювати до десятого поту. Ви будете недосипати і недоїдати. Ви будете благати мене про звільнення і рюмсати у страви! Але, — Галушка підняв вгору вказівний палець, — через три місяці (практично пошепки) вас назвуть кращим рестораном України.
Тільки тепер Андрій помітив в очах цих, думаючих якби скоріше змитися додомцю бовдурів, жагу. І хоча вона була разів у десять меншою, ніж у нього самого – будь-яке полум’я здебільшого починається маленькою іскрою.
—А тепер, — не приховуючи задоволення, мовив Андрій, — я розповім вам про маленькі нюанси нашої роботи і хитрощі, які нам стануть у пригоді.
Хитрощі, про які розповів Галушка, були настільки хитрими, що навіть нам про них знати категорично заборонено. До певного часу звичайно…
"Шалений вечір – шалений ранок"
З цього моменту сезон не кулінарних хитрощів офіційно можна вважати відкритими. Втім, ми ще не познайомилися з другою потенційно великою рибою-кулінаром. У цієї риби малося більше шансів залишитися на дні, ніж виплисти на поверхню, однак вона виявилася доволі впертою і тепер займає гідне місце десь на глибині десяти метрів.
Можна було б із задоволенням розповісти історію кохання його батьків, та тільки вони не любили один одного і навіть погано один-одного знали. Мати алкоголічка познайомилася з батьком наркоманом коли між п’ятою і шостою відсидкою він розпивав спиртні напої в одному з найпаскудніших генделиків. Згодом між ними промайнула іскра, що проіснувавала достатньо довго для того аби стати причиною зачаття живої істоти. Дивно, але істота народилася цілком здоровою, як на перший погляд так і при наступному детальному огляді. Звичайно, життя без батьків, а бо скоріше з такими батьками перетворило б багатьох потенційно великих риб на реальних девіантів, але Володя уникнув сумної участі завдяки побожній бабусі, котра тактично дочекавшись його повноліття, сказала цьому світові: «Арівідерчі». Завдяки ж хорошому товаришу, Володя уникнув частих переглядів телепередач «Вишиваємо хрестиком» і «Боже, врятуй нас грішних».
Довгий час Володя не бачив себе ніким іншим в цьому житті, окрім слідчого, що саме по собі доволі дивно, враховуючи його неоднозначні родинні зв’язки. Але несподівано, буквально перед самим вступом до вишу, хлопець вирішив, що з нього не вийде хорошого месника за своє нещасливе дитинство і він не хоче мати нічого спільного зі злочинним світом. Від такої раптовості виникла потреба у виборі майбутньої професії… І мабуть тільки тому, що ще кілька його однокласників обрали цей університет, Володя з першого вересня почав вивчати кулінарну справу. Спочатку йому настільки подобалося, що на лекціях викладачі кидали в нього крейдою аби розбудити. Однак, коли справа дійшла до практичних занять – все кардинально змінилося. Як виявилося, він був здатний засвоювати навички не просто на льоту, а на льоту зі світловою швидкістю, користуючись вправними руками, шаховою уважністю і прекрасною пам’яттю. Крім цього, у нього проявився ще неабиякий смак і що вже взагалі геть дивно, він зарекомендував себе як чудовий презентатор. «Не інакше як сам Господь допомагає мені», — думав Володя, кладучи курячу грудку в соус.
Варто згадати, що в той період часу, та й зараз, кулінарів і не тільки, вражало своєю популярністю телевізійне шоу «Маестро-шеф», де кожен щасливчик, що пройшов кастинг, міг претендувати на звання кращого кухаря України. Володя мав прийняти участь і перемогти у наступному сезоні, але один з викладачів повідомив хлопцю про чудову пропозицію роботи, від якої він не зможе відмовитися, а якщо відмовиться, то залишиться тупнем на все життя. Мова йшла про роботу кухарем у кращому ресторані України – «Діамантовому язику», котрий нещодавно залишився без свого батька і шеф-кухаря по-сумісництву. Радості хлопця не було меж і він вирішив, що краще журавель в руках, ніж трохи більший журавель, але в небі. Не обійшлося звичайно і без нюансів, адже молодший Нота продовжив одну з численних дивних традицій свого батька: випробовувати кухарів на співбесіді, перевіряючи їхні практичні навички, уважність, готовність прийняти будь-який виклик і почуття гумору. Не можна сказати, що для Володі тоді пройшло все геть прекрасно, однак набагато краще, ніж для Галушки. Та мабуть найважливіше, що вже через кілька днів Володя грів свою кругленьку пичку над розпеченим плитами кухні «Діамантового язика». Він закохався спочатку в цю кухню, а згодом і в ресторан з першого погляду. І на відміну від багатьох інших людей, його любов до своєї роботи з часом не вгасла, а навпаки розгорілася з новою силою. Любов яка проявлялася не тільки в надурочних роботах, старанному вигадуванні нових страв та суворому дотриманні правил, але і в генерації блискучих, завжди відхилюваних Нотою, ідей. До речі, у Володі малося багато шансів влаштуватися на більш оплачувану роботу, скажімо в «Діонс», куди його не одноразово запрошував сам Ганіш, але жодним із шансів кухар так і не скористався. Чому? Важко сказати. Була в «Діамантовому язику» якась своя не повторна атмосфера, немов би вся філософія рестораторства зосереджена саме тут. Володя насолоджувався нею і разом з тим підтримував, відчуваючи незбагненне споріднення і знаючи напевно, що цей зв'язок буде тривати ще довго.
Що ж, як наче у воду дивився…
В «Діамантовому язику» Нота з’явився десь біля дев’ятої години ранку, коли робота кипіла мов пельмені. Зберігши погану дитячу звичку докучати кухарям він, не заходячи в свій кабінет, одразу ж попрямував на кухню, де Володя возився з «Київською котлетою». Вигляд в Олексія як і у його шеф-кухаря був вкрай стомлений, а історія яку він хотів розповісти і справді цікава. Адже вчора ввечері, коли Нота повертався з «Діамантового язика», (а він часто ходив пішки, користуючись тим, що його квартира була за якихось триста метрів від ресторану) з ним увійшло в контакт щось схоже на людину, але до біса дивно одягнене. Маючи вигляд жовтої подушки висотою приблизно в людський зріст, воно мчало тротуаром з шаленою швидкістю. Ніяких отворів крім тих з яких стирчали руки і ноги, Олексій в створінні не помітив, хоча часу роздивитися було достатньо, оскільки чудо летіло прямісінько на нього. Коли ж дистанція між ними загрозливо скоротилася, Нота рішуче стиснув кулак аби завдати подушці нищівної поразки. Втім, якщо ви приготувалися насолодитися міцним екшеном в друкованому вигляді то слід вам підшукати собі іншу книжку, оскільки не добігши до Олексія двох метрів, «людина-подушка» послизнулася і впала у багнюку, забруднивши Ноті не найдешевші італійські туфлі. «Якого біса???», — подумав оціпенілий Нота, не поспішаючи розтискати кулак. Напевно знепритомнівши, кілька секунд подушка лежала мовчки і не сіпалась, а Олексій стояв над нею вдаючи статую. І тільки триповерхова лайка, що пролунала з середини чудернацької істоти, вивільнила Ноту зі стану шоку. Створіння проклинало весь світ, все в ньому і навіть себе. «Зламав ногу мабуть», — припустив Нота. І напевно виявився правий бо подушка простягнула йому руку, даючи зрозуміти, що потребує допомоги. Будучи готовим до всього, Нота тим не менш допоміг біді прийняти вертикальне положення, за що почув слова вдячності, котрі пролунали глухо, немов з гузна. Костюм на дотик здався м’яким і доволі приємним. Як виявилось, прямісінько під пахвою у подушки знаходилася потаємна кишенька з якої вона дістала пластикову картку, мовчки передавши її Ноті. «Що це?», — пробурмотів Нота, почувши у відповідь чергову порцію мовчання. Виконавши свою чудернацьку місію, «людина-подушка» знову не сказавши і півслова, зробила не надто вдалий реверанс , після чого пошкандибала у бік Хрещатика, залишивши Ноту з карткою і відкритим ротом.