Некулінарні хитрощі
2015 рік
"Віщі сни"
Більше шести ночей поспіль він бачив один і той же сон. Для сторонньої людини цей сон міг би здатись суцільним безглуздям, однак для нього - кулінара, сновидіння здавалось цілком закономірним чи щонайменше логічним.
Високий білий столик з однією ніжкою схожою на старовинну грецьку колону зручно вміщував на собі блискучий хромований ковпак, який в калейдоскопі різноманітних декорацій і гри світла виглядав немов суцільна таємниця, за розкриття котрої, ти ризикуєш розплатитися життям. Втім, варто було лишень його підняти і ставало зрозуміло, що приводу для хвилювання немає, адже під ковпаком, на невеличкій фарфоровій тарілочці знайшли собі прихисток звичайнісінькі баранячі реберця. Щоправда й справа була навіть не в них, а в їхньому кисло-солодкому соусі, котрий чарував димком і ноткою свіжого болгарського перцю, без якої ця страва варта була б кількох годин легкої, немов пір’їна, дрімоти.
Часом, запах соусу зводив кулінара з розуму, від чого хлопець прокидався і лишаючись на одинці зі своїм божевіллям, йшов на кухню, марно намагаючись знайти там хоч щось подібне, а врешті-решт розуміючи, що нічого подібного на його кухні немає, він засинав, сподіваючись знову побачити страву. До речі, в цьому баранячі реберця під чарівним соусом йому ніколи не відмовляли.
Схоже, що місце зустрічі не мало особливого значення, адже кожного разу воно було іншим. Від вершин скелястих гір – до соковитих зелених луків і не прохідних лісів – ніяких географічних перешкод страва перед собою не ставила. І якщо в останніх двох випадках кухар не відчував особливих проблем, то аби дістатися до ковпака по скелястому схилу, потрібно було добре попрацювати навіть у вісні. Втім, він був готовий робити все що завгодно, аби тільки дізнатися рецепт таємничого соусу, котрий вперта мов баран страва нізащо не хотіла розкривати.
Реберця розмовляли. Хоча, «розмовляли» – це не те слово. Вони варнякали без упину на різні теми, що переважно стосувалися музики і поезії. Найулюбленішою їх темою була пізня творчість Рахманінова, а найненависнішою – тема «таємничого соусу». І якщо в останньому випадку ці двоє могли ще трохи посперечатися, то перший завжди перетворювався у довгий емоційний монолог реберець з незручними для обох паузами.
Зрештою зрозумівши, що просто так ніхто не видасть йому рецепт, кулінар вирішив піти обхідним шляхом. Скориставшись тим, що страва перебувала в прекрасному настрої і штовхала промову за промовою про свого улюбленого музиканта, кухар задав реберцям доволі просте питання: «На вашу думку, ви б сподобались Рахманінову?», на що реберця радісно вигукнули: «Та-ак!». Тоді кулінар вкрай обережно припустив, що міг би пригостити Рахманінова ними, якби знав секрет їхнього соусу. На мить, реберця підозріло замовкли, а згодом вилили на кухаря потік нарікань і скарг, звинувачуючи бідолаху в тому, що він їх зовсім не слухає, адже Рахманінов давно помер, а мертвого, як відомо, достатньо важко пригостити якоюсь стравою. Кухарю не залишалося нічого іншого, окрім як визнати повний провал свого геніального плану. Та разом з цим він зробив собі знижку, враховуючи як важко уві сні вигадати хитрий обхідний шлях. І не зважаючи на те, що кулінар приніс ребрам свої щирі вибачення, страва чути нічого не хотіла, остаточно охолола до розмови і віддала наказ прикрити її ковпаком від холодного протягу.
Реберця доволі часто кухарю щось наказували. Бувало, навіть разів десять за сон. Надто вже вередливими були. Час від часу ганяли його так, що будь-хто інший вже давно не витримав і наклав би на себе руки, але що стосується нашого кулінара, то йому навіть подобалося виконувати чудернацькі забаганки. Наприклад, поставити поряд зі стравою стакан соку чи келих вина, а потім принести дзеркало, аби вона могла помилуватися собою у новому образі.
Все це зайвий раз переконувало кулінара в правильності давно народженої ним думки про те, що страва, скоріше за все жіночої статі і жінка ця – особа з доволі не простою, але вкрай звабливою натурою…
Після ще декількох таких незвичайних ночей, кулінар почав помічати, що рецепт соусу вже не цікавить його як раніше, натомість, йому просто подобається спілкуватися зі стравою, нехай навіть на такі не близькі своєму серцю теми. Відверто кажучи, на десятий день Олексій твердо вирішив, що освідчиться реберцям у коханні і проживе з ними залишок свого життя, але прокинувшись ранком наступного дня, хлопець виявив у своїй пам’яті величезну чорну діру, яка явно свідчила про те, що ніяких снів йому сьогодні не снилося. Наступного ранку – та ж сама історія. Врешті-решт, кулінару довелося звикнути до думки, що реберця остаточно покинули його, обравши собі більш достойного сновидця. Хоча, як виявиться трохи пізніше, вона просто готувалася до появи в реальному світі у більш звичній подобі…
Насправді, ця таємнича кралечка вже декілька разів навідувалася в його ресторан, але заклопотаний справами кулінар навряд чи мав змогу її помітити. Лиш на четвертий день він все ж вийшов зі "свята-святих" аби помилуватися бездоганною роботою офіціантів, згодом виявивши , що крім офіціантів у ресторані була ще одна особа варта уваги. Серед випещених дам і їх мужів для яких гроші були повітрям одразу в кількох значеннях, вона самотньо сиділа у куточку. Довге, заплетене у хвіст русяве волосся, тонкі, шепочучі якусь таємницю губи і чисте, без натяку на макіяж, обличчя. Загалом – нічого особливого. Втім, її простота і самотність створювали такий контраст на тлі заможного панства, що кулінар застиг у милуванні. На столику у неї нічого не було, окрім маленької чашечки кави і купи зошитів, від одного з яких дівчина не зводила очей, немов розшифровуючи таємничі єгипетські ієрогліфи. Навіть вазу з живими квітами вона відсунула у бік, аби та своїм весняним духом не заважала її думкам.
Вмить, кулінару конче захотілося дізнатися про її думку на рахунок… На рахунок… «На рахунок кави!!! Чом би й ні?». Підійшов, щоправда привітатися забув, одразу запитавши: «Як вам кава, леді?», на що після милої усмішки отримав дивне: «Не відволікає».
Перед підходом, кулінар прокрутив десять різних варіантів її відповіді, але обраний кралею не увійшов би навіть в тридцятку. «Що значить не відволікає?». «Від чого?». «Від того зошита з нотами, в який вона втупилась наче віслюк?». «Як взагалі така чудова кава може всього на всього не відволікати?!». Ні – це була не відповідь, а жорстоко кинутий дротик в його кулінарське серце. Врешті-решт, він виказав їй все, що про неї думає і що думає про цю чарівну каву, і про її недолугі зошити, а потім зробив маленький відступ, в якому запросив її на побачення. Після такої емоційної промови дівчина поділилася кавою зі своїми зошитами та хотіла вже йти, але Олексій, заспокоївшись зміг пояснити свої почуття у більш спокійній манері.
Приблизно через два дні, на світ з’явилася симпатія, яка доволі швидко переросла у взаємне кохання. Втім, це могла бути і пристрасть, котру вони дуже старанно підтримували шляхом не бачення один одного, через заклопотаність у своїх різних світах. Пристрасть, знаюча лише один шлях — вгору; яка розпалювалася швидше, ніж сухе дерево, уражене блискавкою і яка могла виникнути тільки між піаністкою та піаністом, але чомусь виникла між піаністкою і кулінаром, щоправда ще й власником ресторану.
Їх прогулянки починалися від школи, де Анна вчила дітей музики і закінчувались в ресторані, романтичною вечерею, а іноді і на столі, після романтичної вечері. Не дивлячись на те, що взаємних інтересів у них було не так вже й багато, вони мали про що говорити. Особливо кулінар вражав своїми глибокими знаннями, коли мова заходила про її улюбленого музиканта. Олексій розказував Анні про Рахманінова таке, чого навіть родичі Рахманінова не знали. А на питання, «Звідки ж він про це знає?», кулінар відповідав, що колись цікавився музикою, згодом віддавши перевагу кулінарії. І хоча кухар бачив, що в очах його обраниці немає ні краплини довіри, правда, здавалася Олексію геть чудернацькою. «Ще подумає, що зустрічається с божевільним, чи наркоманом».
Втім, коли вони одружилися (а наші голубки все ж пішли на цей відважний крок), кулінар розповів дружині про свої сни. І Анна поставилася до них з глибоким розумінням, бо хоча її сновидіння були не настільки екстравагантними – в житті піаністка наганяла все сповна. Взяти хоча б прекрасний білий рояль, подарований Олексієм одразу ж після весілля. Цей подарунок став для чоловіка однією з найстрашніших помилок у житті, адже навіть у найкоротші, швидкоплинні зимові вечори Анна могла повністю присвятити себе інструменту, після чого кулінар почував себе зрадженим.
В один із таких лютневих вечорів, закутавши ноги легкою ковдрою, Олексій в старенькому плетеному кріслі попивав міцну чорну каву, споглядаючи при цьому на дружину, яка знаходилася в декількох метрах від нього тілом і в неймовірній далечі душею. Вона часто примружувала, а іноді зовсім закривала очі, спочатку прослуховуючи мелодію у себе в голові, а тільки потім торкалася клавіш, після чого по квартирі, не минаючи найтонших шпарин, лилася музика. З цього приводу кулінару навіть завітала в голову дивна думка, що з все проникаючою силою її музики може зрівнятися хіба тільки неперевершений запах його улюбленої кави. Згодом, музика припинилася і Анна мовчки подивилася на свого чоловіка, чекаючи зауважень, критики або побажань. Однак, здається, в той момент його заплутав біс, бо він згадав їхню першу зустріч, ковтнув трохи кави і голосно видихнувши відповів: «Не відволікає!». Так. Він виявився абсолютно правим на рахунок все проникаючої сили кави, запах якої ще довго супроводжував заплямовану ковдру.
Втім, бувало і зовсім навпаки… Інколи кулінар виходив з себе хоча б тому, що кращою у світі стравою його дружина вважала бутерброд з маслом і переконати її у хибності думки було не можливо. Разом з тим, Анна часто любила нагадувати чоловіку про його рідкісне прізвище, що за страшною іронією долі не мало абсолютно нічого спільного з кулінарією – безпосередньо стосуючись музики. Так і казала: «І як тобі не соромно, Ното, з таким прізвищем байдуже ставитись до музики?». І хоча Нота намагався пояснити, що він скоріше вислана "нота протесту" певній державі, ніж музичний знак, Анна все одно притримувалася власної думки.
Та в кого не буває конфліктів? Крім того, пізніше ці двоє стали більш зважено ставитися до поглядів один одного. Особливо Олексій до Анни, якій хвилюватися тепер було суворо заборонено. Нота стійко виконував всі її забаганки і капризи, через що після спливу семи місяців отримав спадкоємця, як він тоді щиро вірив – гідного продовжувача його справи і просто чудового, хоч і трохи не доношеного хлопця – Олексія Ноту молодшого.
Ще до того моменту як Нота молодший почав говорити, кожен з його батьків обрав дорогу, по якій дитина має піти. Дивний аргумент, котрий Нота старший приводив на користь кулінарії полягав у тому, що немовля їло, а отже – йому пряма дорога в ресторан! В свою чергу, доказом, який свідчив проти музики, була вкрай своєрідна реакція Ноти молодшого на її звучання. Щоразу, коли Анна починала грати, дитина швидко засинала, що для Ноти старшого могло означати лиш одне: «Дитині не цікаво!». Звичайно, він не враховував той факт, що Анна грає дитині колискові, такі легкі і ніжні, від яких навіть цербер почне куняти на своєму посту - що вже говорити про немовля. І не поспішайте подумки відправляти Ноту старшого на томографію мозку... Просто він, маючи справу з гладкою стіною, у стилі найвідчайдушнішого альпініста, доволі невдало чіплявся за повітря.