Коли в Великорусів і був дійсно великий, ґеніяльний, самобутній поет — то це Пушкін. У своїм невмірущім, великім Євґенію Онеґіні він змалював одну лишень половину великоруської народности, так звану освічену панську громаду. Траплялися вдатні описувачі і народніх звичаїв і побуту, але були це не ті поети-творці, що промовляли б мовою всієї народньої маси, сказали б те й так, за що гаряче схопилася б маса, як мимоволі повинен би сказати кожний із цієї маси, і сказати голосом поезії, а не прози. Але скажемо ще раз: не маємо й на думці відмовляти великоруському народові в поетичному елєменті; навпаки, може бути, що цей елємент у них і глибший і вищий, ніж у Вкраїнців; він звернений не на сферу фантазії й почуття, а заліг у сфері волі й світлої думки. Великоруські пісні довго не подобаються; треба вчити їх, треба перенятись їх духом, щоб порозуміти ту дуже ориґінальну поезію, що, може, через те й не зрозуміла з першого разу, що чекає ще великих майстрів, котрим судилося б прикрасити її мистецькими творами.
***
Ми вже визначили різьку ріжннцю в релігійній сфері Великорусів і Українців, у тому, що в останніх не бувало розколів, і що в них не відпадали від церкви через обряди й формули. Цікаво розібрати питання, звідкіля взявсь у Великорусів цей ориґінальний настрій, це прямування сперечатися за букву й надавати доґматичну вагу тому, що становить часто або граматичне питання або обрядовість? Здається, це має своє джерело в тій матеріялістичній вдачі, котрою взагалі визначається в суті великоруська натура. Справді, розглядаючи великоруський народ у всіх його верствах, часто стрічаємо людей справжньої христіянської моральности; релігійність їх звернена на практичне виконування христіянського добра, але внутрішньої побожности, пієтизму в них мало. Ми стрічаємо облуднів, бузувірів, строгих виконавців назверхніх правил і обрядів, але теж без правдивої побожности, людей, переважно байдужих до реліґійних справ, котрі зверхні потреби релігії справляють за тим, що звикли вже до того, але не здають собі справи з того, чого й на що все це діється. Наостанку, між вищими, так званими освіченими, верствами трапляються маловірні або й зовсім без віри, але їх поробила ними не якабудь праця розуму й духової боротьби, а замана: їм здається, що невіра є ознака просвіти. Дійсно побожні натури творять вийняток, і побожність, духовий світогляд у Великорусів — ознаки не народности, не того, що народній натурі спільне, а ознака їх власної індивідуальної окремішности. В Українців бачимо цілком супротивну вдачу. Тут власне велика сила того, чого бракує в Великорусів; в них міцне почуття божої всеприсутности. Душевна скруха, внутрішня розмова з Богом, тайне думання про божу волю над собою, сердечний порив у світ недовідомого, таємного, радісного. Обряди Українці виконують, формули шанують, але не піддають їх під критику: їм і в думку не прийде — двічі, чи тричі треба співати «аллилуя», котрими пальцями хреститися; а коли б і виникло таке питання, то воно розвяжеться, коли священик вияснить, що так постановила церква. Як би виринула потреба переиначити що з назверхніх формах, чи в богослуженню, або перекласти св. письмо, Українці ніколи б тому не суперечили, їм і не прийшла б гадка підозрівати когонебудь, що він хоче перекрутити що у святощах. Вони тямлять, що релігійні обряди заводить церква, котру представляють назверх церковні керманичі, й коли ті керманичі мусять занести що нове, не переиначуючи самої суті, то миряни повинні пристати на це, не сперечаючись; бо коли та чи инша форма або обряд визначують ту ж саму суть, то сама форма не має такої ваги, щоб варт за неї сперечатися. Нам доводилося розмовляти з реліґійними людьми одної і другої народности; Великорус силкується визначити свою набожність тим, що виливає потоки слів над роз’яснюваннями назверхніх форм, букви, бере в цьому визначну участь; коли він строго православний, то його православіє полягає переважно в назверхній стороні; Українець почне виливати своє реліґійно-моральне почуття, мало коли буде метикувати про богослуження, про обряди, свята, а скаже у своїй побожности, який уплив зробило на нього богослуження, врочистість обряду, високе значіння свята й т. д. Зате на Україні й між освіченими клясами захитати віру не так легко, як між Великорусами; невіра загніжджується в душу Українця тільки після довгої, глибокої боротьби; навпаки, ми здибали поміж великоруською молоддю людей, вихованих із дитинства, здається, у строгій побожности, у сповнюванні приписаних церквою правил; але вони часом за першою легенькою зачіпкою, або часто від кількох дотепних висловів покидають прапор реліґії, забувають про навчання в дитинстві й без боротьби, без ніяких переходів робляться крайніми невірами й матеріялістами. Український народ — глибоко реліґійний народ у як-найширшому розумінні цього слова; чи так, чи инакше склалися його обставини, чи таке, чи инше було його виховання, він берегтиме в собі реліґійні основи доти, доки існуватиме сума головних ознак, що становлять його народність: це неминуче виходить із того поетичного настрою, яким одріжняється його духовий склад43.
***
У громадських, розуміннях історія витиснула на двох руських народностях свої сліди й, установила в них розуміння цілком супротивні. Прямування до тісного звязку частин, знівечення особистих спонук під владою загальних, непорушна законність спільної волі, висловлена немов розумінням тяжкої долі, сходяться в великоруському народі з єдністю сім’євого життя і знехтованням особистої волі ідеєю «міра». Це все відбилося в народньому житті тим, що сім’ї в Великорусів не ділять, власність у них спільна, оселі й села платили в старовину чинш, там невинний одповідав за винного, працьовитий робив за ледачого. Як же це глибоко лежить у душі Великоруса, видко з того, що за нашого часу, з приводу владження хліборобської справи, Великоруси, одні, під упливом залишеного московського слав’янофільства, другі, під упливом новомодного французького соціялізму, загукали скрізь про спільність. Для Українця нема нічого важчого й огидливішого, як отакий лад; українські сім’ї діляться і дробляться зараз, як тільки члени їх почують у собі свідомість потреби самостійного окремішнього життя. Опіку батьків над дорослими дітьми Українець уважає за нестерпний деспотизм. Претенсія старших братів або дядьків верховодити над молодчими братами або небожами викликує між ними запеклу ворожнечу. Кревність і свояцтво мало сприяє в Українців згоді й обопільній любові; навпаки, вельми часто люде тихі, привітні, сумирні, згідливі, непримирно ворогують ізо своїми родичами. Сварки поміж родичами, річ звичайна, і в нижчій, і вищій клясі. Навпаки, в Великорусів кревність примушує часто людину вибачати родичам, бути для них зичливіщими, примушує до того навіть таку людину, що в неї зовсім немає такої вдачі супроти чужих. На Україні, щоб заховалася любов і згода поміж близькими родичами, мусять вони розійтися й яко-мога менше мати якогось спільного добра. Взаїмний обов’язок, заснований не з добровільної згоди, а неминучою долею, для Українця велике ярмо, зате в Великоруса такі обов’язки найбільш заспокоюють і втихомирюють спонуки його особистої волі. Великорус, ради покірливости обов’язкові, готов сам себе приневолити любити своїх близьких по крові, хоч би душа не лежала в нього до них, він усячину їм вибачає тільки за те, що вони його кревні, чого не вчинив би він із переконання; він готовий для них на особисту жертву, визнаючи, що хоч родичі й не варті того, але ж вони «своя кров». Українець, навпаки, готовий, здається, перестати любити ближнього за те, що він його кревняк: родичеві він менше вибачає за його слабощі аніж чужому, і взагалі між Українцями кревність швидче нівечить добру згоду, ніж ізміцняє її. Деякі Великоруси, придбавши собі маєтности на Україні, задумували часом запроваджувати в українській сім’ї великоруську міцність і нероздільність сім’ї44, та доводили тим до якнайогидливіщих сцен: не тільки рідні брати були що-години готові битись, але траплялося, що сини витягали батьків за чуби з хати45. Що більше принцип сім’євої влади й міцности кревного звязку закорінюється в життя, то більше з нього супротивного впливу на життя. Українець тоді тільки добрий син, шанує батька-матір, коли вони дають йому повну волю й на старости літ самі підлягають його волі; брат тоді добрий для брата, коли вони живуть ніби сусіди або товариші, не маючи нічого спільного, неподіленого. Правило «кожному своє» заховується в нас у сім’ях; не тільки дорослий не надягне несвоєї одежини, навіть у дітей у кожного своє; в великоруських селян часто дві сестри не тямлять, котрій із них належить кожушинка, а щодо відрубної власности між дітьми, то про це нема й мови.
Примусова спільність землі й одповідальність одного перед усіма (міром) здаються Українцеві як-найнестерпніщою неволею й несправедливістю. Не сміти нічого вважати за своє, бути за наймита якогось абстрактного розуміння про мір, одповідати за другого, не маючи до того жадної власної охоти, — до всього цього історія не привчила українського народу. В розумінню Українця — громада цілком не те, що в Великорусів мір. Громада це добровільне товариство людей; хто хоче — належить до громади, а не хоче — виходить із неї; так водилося й на Запорожжі: хто хотів, приходив на Січ, хто хотів — виходив ізвідтіля з власної волі. Народ розуміє, що кожний громадянин є сам про себе людиною незалежною, самостійним господарем; обов’язки його супроти громади не йдуть дальше поза сферу тих відносин, які установляє звязок її членів ради спільної безпечности й добра кожного. Великорус розуміє, що мір — є немов абстрактний вислів загальної волі, котра проковтує особисту самостійність кожного. Видима річ, що головна ріжниця виходить тут із земельної спільности. Коли член міра не може назвати своїм отой шматок землі, який він обробляє, то він уже не вільна людина. Устрій великоруського міра — є обмеження, тим то форма останнього, запроваджена владою, перенялася тим духом і значінням, що панують у Великорусів; коріння його лежало вже у глибині народнього життя: виходило воно морально з того ж самого прямування до тісної злуки, до громадської й державної єдности, яка, як ми показали, є відмінною ознакою великоруської вдачі. Приватна земельна власність виводиться ось яким леґальним шляхом із великоруської громадської фільософії: вся громада віддає свою долю в руки того, хто заступає собою владу, кого над громадою поставив Бог, і, значить, усі повинні йому коритися. Таким побитом, усе належить йому безумовно, як божому намісникові; звідси погляд, що все — боже та царське. І перед царем, як перед Богом, усі рівні. А що Бог одного підносить, нагороджує, другого карає, принижав, то таксамо діє й цар, що на землі виконує божу волю. Це найліпше відбивається у приповідці: «Воля божья, судъ царевъ». Отим то народ, не нарікаючи, виносив на собі все, навіть і таке, що, здається, переходило край людського терпцю, як, наприклад, душогубства Івана Грізного. Цар чинив не по правді, лютував, але ж він був знаряддям божої волі. Супротивлятися цареві, хоч би неправедному, значить — супротивлятися самому Богу; це і гріх, і некорисно, бо Бог нашле ще й гіршого лиха. Маючи безумовну владу над громадою, цар є государ, себто, необмежений володар-власник усієї держави (государства). Слово «государ», визначало саме власника, котрий має право безумовно орудувати по своїй волі всім, що тільки є в його царстві, як своїми річами. Тому то давні Новгородці, виховані на инших розуміннях, і, відрубні від народности великоруської, так обурилися, коли Іван III. загадав стародавній титул господин перемінити на государ46. Розуміння «господина» визначало людину, наділену владою й повагою; «господинів» могло бути багато, і владика був господин, і посадник47 — господин; а «государ» — був той, про владу котрого не можна було нічого й міркувати: він був єдиний таксамо, як єдиний власник речі; Іван III. добивався бути «государем» у Новгороді, себто, стати на місце Великого Новгорода, котрий до того часу був таким «государем», яким у Великорусів був цар або князь, що станув на місце громадської волі всієї нації. «Государ» як самовладник — творив умови громадського життя, робив усе й, між иншим, наділяв землями за службу собі. Таким чином, із першого розуміння виходить, що земля належала мірові, себто, всій суспільности; але коли це передано — особі «государя», то останній почав роздавати землі на користування по своїй вподобі тому, кого хотів вивищити й наділити. Ми кажемо на користування, бо власників у стислому значінню цього слова не було. Те, що цар давав — він міг і відобрати в усякий час і наділити кому иншому, як це воно раз-у-раз і водилось. Як-тільки витворилися відносини робітників до такого посідача землі, то останній, натурально, набрав ваги уособленого міра, таксамо, як цар мав значіння уособленої нації. Кріпак єднав свою долю з шануванням пана: замісць своєї власної волі, волею для нього стала панська воля, а там, де не було пана — його особисту волю проковтував мір. У панських крепаків — яка є земля, належить панові, а пан дає її обробляти людям, хліборобам, як і кому хоче; таксамо воно і в скарбових селян: земля віддана на користування мірові, а мір дає її поодиноким людям, як і кому хоче.
На Україні історичне життя йшло иншою стежкою, там не могло витворитись отаких поглядів про громаду (мір). Давні удільно-вічеві розуміння розвивалися далі й зустрілися з польськими; а в основах польських було чимало схожого зі староруськими розуміннями, й якщо польські розуміння перемінилися, то це від упливу західно-європейських поглядів. Споконвічного права особистої волі не проковтнула перевага громадської могутности, й не виробилося розуміння спільної власности на землю. Польські ідеї викликали у староруських тільки той переворот, що вони реґулювали ці останні. Кожний хлібороб був самостійним власником свого добра; польський уплив тільки забезпечив його від самовільства народньої волі, котра й перше визначалася самодіяльністю громади, як злуки вільних людей, і обгородила його володіння de facto правом. Таким чином, польський уплив підніс дуків і впливових, створив вищу клясу, а масу вбогого люду повернув у кріпацьку неволю. Тільки ж там польський маґнат-власник не був виразником царської, а через неї й панської, волі; він володів по праву; кажучи по-просту, це право визначало силу, тріумф обставин і давнину роду. Так селянин не міг надати свому панові жадного значіння священної волі, бо він не розумів абстрактного права, бо він і сам із нього користав, а якогось уособлення він не бачив, бо його пан — був людина вільна. Натурально, і кріпак бажав при першій змозі зробитися вільною людиною, а отже в Великоросії він не міг цього бажати, бо він тямив, що його пан також залежна людина, залежна від иншої вищої волі так, як він був залежний од пана.
Поміж Українцями вельми рідко траплялося, щоб кріпак був щиро прихильний до свого пана, щоб його єднала з паном безкорисна, немов сина до батька, любов; а між Великорусами це водиться частенько; в них трапляються зворушливі випадки сердешної прихильности кріпаків до панів. Кріпак, слуга, невільник иноді з цілої душі, з цілого серця прив’язаний до свого пана, навіть тоді, коли пан нехтує ту прив’язаність. Панське добро він береже немов своє власне, радіє, коли честилюбний пан здобуде собі честь-повагу. Нам доводилося бачити панських слуг, що їм повіряли орудувати якоюсь панською справою. Самі довіреники були природні дурисвіти, на користь свого пана ошукували кожного, але супроти свого пана були по-аристидівськи чесні і щиросердечні. Українці навпаки: вони виправдовують приповідку: вовка скілько не годуй, він у ліс дивиться. Коли кріпак-слуга не обдурить свого пана, то тільки через те, що він нікого не обдурює; коли ж він спокусився на дурисвітство, то насамперед обдурить свого пана. Великоруси зроду, що понабували собі на Україні маєтки з кріпаками, дуже часто жалуються на Українців. Даремно старались вони доброю поведінкою і справедливістю прихилити до себе Українців-кріпаків; панські роботи раз-у-раз роблено знехотя, аби-як, і тим то між вищою клясою в нас поширилося переконання, що Українці — люде ледачі, Не мають ні щирости, ні прихильности, що острахом більш візьмеш у них, аніж ласкою, й через те добрі пани робилися суворими і звичайно старались оточувати свою парсону Великорусами, а з Українцями водилися наче з людьми чужого народу. Те саме і ще гірш для Українця — мір у великоруському значінню цього слова. Щодо закидів Українцям за ледачість, то ледачими вони робляться в умовах, чужих їм громадських основ кріпацького або мірського права: останнє для Українців, не скованих ланцюгами спільної власности на землю, визначає звязок ріжних умов, що спиняють особисту волю людини орудувати собою і своїм добром по-схочу, що наближають їх до мірського ладу. А так узагалі докір за ледачість річ несправедлива; можна навіть запримітити, що у своїй природі Українець любить працю більш, аніж Великорус, і він завсіди визначається цим тоді, коли тільки є воля для його праці.
***
Цілком инші відносини української народности до польської. Коли український народ стоїть далі від польського, ніж од великоруського щодо мови, так зате далеко ближчий він вдачею й основами народнього характеру. Протилежности такої, яку ми запрпмітили між Українцями й Великорусами, або хоча схожої на неї, немає між українською й польською народностями ні у внутрішній, ні в назверхній стороні життя; навпаки, коли б довелося вказати на головні ріжниці між Великорусами й Поляками, то ми мусіли б удруге сказати багато дечого з того, що вже сказано про Українців.
Але ж, не зважаючи на цю близькість, є безодня, що розділяє ці два народи, та ще до того така безодня, що чи і спроможемося ми коли збудувати почерез неї міст. Поляки й Українці це ніби дві близькі вітки, котрі розвилися цілком супротивно; одні зростили в собї й уґрунтували основи панства, другі — мужицтва, або, висловлюючись загально принятими словами: Поляки — народ глибоко аристократичний, Українці — глибоко демократичний. Але оці терміни не зовсім одповідають умовам нашої історії й нашого побиту: бо, як польська аристократія занадто демократична, так, навпаки, українська демократія аристократична. В Поляків — панство шукає зрівняння у свойому стані; на Україні з народу, рівного правами і станом, виходять спанілі особи, а маса, виділивши їх, прямує знову проковтнути їх у собі. До пня польської аристократії ніяким чином не прищепився феодальний устрій, шляхта не допускала, щоб між нею в одних було більше прав, у других менше. Зі свого боку, український народ, складаючи свою суспільність на основах як-найповніщої рівности, не спромігся вдержати її і зміцнити так, щоб не появлялись особи й родини, що прямували стати родами з правом переваги і з владою над масою народа. Маса, своєю чергою, обурювалася на таких або німою знеохотою, або явно супротивляючись. Придивіться до історії Новгорода — на півночі48, а Гетьманщини — на півдні. Демократичний принцип народньої рівности служить підкладкою, на котрій раз-у-раз із народу встають вищі верстви, а маса хвилюється і примушує їх осістися знову. В Новгороді кілька разів натовп черні, на розворушливий голос вічевого дзвона, руйнує й палить до-щенту Пруську вулицю — оце кубло бояр; на Україні чорна або чернецька рада кілька разів винищує значних кармазинників; та не знищується Пруська вулиця в Новгороді, не переводяться значні по обох боках Дніпра. І там, і тут ця боротьба валить громадську будівлю й кидає її на здобичу народности, що більш спокійна, що ясніще розуміє потребу міцної громади.
Дивно, як довго і скрізь народ зберігає заповітні звичаї і вдачу своїх пращурів: у Чорноморрі, на Запорозькій новоселиці, після зруйнування Січі витворилося те ж саме, що колись на Україні. Із куренів, що становили громади, виділялися люде й заводили собі на відшибі хутори. В українському селянському побуті діється майже те саме у своїй сфері: заможні сім’ї, піднімаючись понад масу, змагаються до переваги над нею, й за те вони масі ненависні. Але маса не тямить того, щоб людина могла позбуватися самодіяльности, в неї нема такої засади, щоб маса проковтувала особистість. Кожний із маси ненавидить дуку, значного, не через те, що в голові пестить якусь утопію про рівність, а просто завидливо йому й досадно чому й він не такий.
Доля українського народу склалася так, що люде, котрі випиналися з маси, звичайно тратили й народність, перевертаючись — колись на Поляків, а тепер на Великорусів: українська народність раз-у-раз була, як іще й нині зістаеться добром народньої маси. Коли ж отих, що вип’ялися з маси, доля повертала знов у сферу прадідівської народности, то вона знов повертала їх у масу й позбавляла їх придбаної переваги.
З польською народністю сталося навпаки: там ті, що випиналися з маси, якщо вони були Поляки, не робляться перевертнями, не йдуть назад, а вироблюють міцний стан. Історія звязала Українців із Поляками так, що велика частина польської шляхти є не що инше, як перевертні-Українці, а власне ті, що, через сприятливі для них обставини, виділялися з маси. З того то в відносинах цих двох народностей і виробився такий погляд, що польська народність — панська, а українська — хлопська, мужицька. Такий погляд існує й досі й виявляється в заходах Поляків щодо так званого зближення з Українцями. Поляки, що балакають про братерство й рівність, супроти Українців показують себе панами. Під ріжними формами висловів вони кажуть до них: будьте Поляками, ми хочемо вас, хлопів, поробити панами. Й ті Поляки, в чесні й ліберальні наміри котрих ми віримо, кажуть у суті те ж саме: коли не йде мова про верховодство і пригнічення народу матеріяльне, то безперечне й явне є їх бажання здушити і знищити Українців духово, поробити їх Поляками, відобрати в них їхню мову, їх світогляд, усю їх народність, перевернувши її в польську — як усе оце так виразно проявляється в Галичині.
1861 (1872).
Від Редакції
Переклад розвідки «Дві руські народности», яким ми користувалися в нашому виданні, належить Олександрові Кониському, що помістив його у згаданій на ст. 7. «Руській Історчній Бібліотеці» під криптонімом В. і присвятив його видавцеві «Іст. Бібл.», Олександрові Барвінському. Переклад цей загалом гарний, та на теперішні часи сильно застарілий і, крім того, неповний49, Кониський дещо тільки переповідає, дещо сам то доповняє, то додає50, тим то довелося його місцями виправляти, місцями ж перекладати зовсім наново, бо ж, при зрівнянні з московським оригіналом51, виявилися дуже великі прогалини й недостачі перекладу. Редакцію перекладу пророблювано двічі; раз проводив її проф. Дмитро Дорошенко, зрівнюючи переклад із оригіналом, другий раз зробила те ж саме редакція «Загальної Бібліотеки». То ж, беручи по правді, це видання — то, властиво, нова перекладна праця. Але ми проте поклали на заголовному листі перекладчиком Кониського, бо на цілій роботі так і спочиває його рука, цілий вік обвіяний його духом; крім того, в перекладі ті місця, що годилися з оригіналом, полишено в цілому так, як їх переклав був Кониський, замінюючи тільки застарілі слова та ті його неольоґізми, що не принялися в нашій письменницькій мові — новішими, загально вживаними висловами.
Порівнюючи переклад Кониського з ориґіналом, ми наскочили в першому на декілька, навіть довших уступів52, яких у московському тексті не було. Можна здогадуватись, що Кониський робив свій переклад із «Основи», або з якогось, давніщого видання, яке Костомаров пізніще (1872. р.) переробив та повикидав із нього те, що йому здавалося непотрібним. У нашому виданні ті уступи теж попропускані. Але за те ми помістили всі колишні додатки й пояснення перекладчика53, що були в виданні О. Барвінсвкого, та тільки додали дописку О. К — ий. Ті пояснення, де це зазначено, належать проф. Дорошенкові, всі инші редакції «Заг. Бібліотеки».
Подаючи окремим виданням розвідку Костомарова, ми почуваємо себе до милого обов’язку скласти на цьому місці подяку колишньому редакторові «Руськоі Історичної Бібліотеки» п. радн. Ол. Барвінському за ласкавий дозвіл передрукувати «Дві руські народности» в нашій «Бібліотеці», п. Волод. Дорошенкові за технічну поміч, а п. проф. Дм. Дорошенкові за передмову й першу редакцію цієї розвідки батька нашої історії.
В. Верниволя.
Примітки
1. Микола Костомаров родився 4. травня 1817. року в селі Юрасівці Острогозького повіту на Вороніжчині. В 1840. році він скінчив харківський університет, а в 1846. році став професором університету в Кнїві. Року 1847. його арештовано за приналежність до Кирило-Методіївського Братства й, після кількох місяців слідчої тюрми й цілого року кріпости, заслано в Саратів. Там він пробув на примусовій службі в ріжних ґубернських канцеляріях до 1856. року. В 1859. році його обібрано професором петербурзького університету, але ж, після університетських розрухів у 1862. р., уряд усунув його з катедри, й Костомаров був тільки членом археоґрафічної комісії для видавання історичних джерел. Умер у Петербурзі 1885. р.