— От і чудово.
— Коли я вилітаю?
— Об 11:55. «Altair Air», рейс 341. Третій термінал. Тобі забронювали квиток у першому класі. Будеш у Пекіні близько півночі.
— Добре.
— У тебе менш як півтори години. Не розслабляйся.
І Казарін розірвав зв’язок.
Парамонов повернувся до дівчини. Вона усміхалася, соваючи ніжкою по простирадлу, проте усмішка зів’яла, щойно повія розгледіла вираз його обличчя.
— Тобі треба піти, — захриплим голосом промовив пілот.
— А, о’кей.
— Ні, ти не подумай. Мене викликають до Пекіна. Це терміново. Літак через годину. Вибачай.
— Усе гаразд, розумію.
— Можеш, якщо хочеш, сходити в душ.
— Ні, я піду.
Парамонов обійшов навкруг ліжка, шукаючи труси. Дівчина висковзнула з-під ковдри, підібрала з підлоги сукенку, стала спиною до пілота й почала одягати її через голову. Чоловік зупинився, замилувавшись її грудьми. Чорт, як же жаль, що треба летіти.
— Що? — запитала повія, помітивши його погляд.
— Ти казашка?
— Ні.
— Китаянка?
Блиснули міцні рівні зуби.
— Не скажу.
«Ну й хрін з тобою», — вирішив Парамонов. Його труси якогось дідька лежали під ліжком, і він поліз їх діставати.
— Зате ти — росіянин. — Повія тицьнула в нього пальцем. Тон у неї був не те щоби зневажливий, а радше насмішкуватий. Кутики тонких губ ледь задиралися.