Всего за 349 руб. Купить полную версию
— Але того одинака, що постає проти суспільних норм, чекає вигнання, ганьба, побиття камінням. Це Ви хочете сказати? Що ж, гаразд, я не боюся наруги, я сповідую язичництво, я хочу насолодитися життям. Мені не потрібна нещира повага, ліпше відчути щастя сповна. Ті, що вигадали християнський шлюб, добре зробили, вигадавши ще й безсмертя. Однак я не марю вічним життям, і коли з моїм останнім подихом, останнім подихом Ванди фон Дунаєвої, закінчиться мій життєвий шлях, хіба не байдуже буде мені, увіллється моя чиста душа в янгольський хор, а чи постануть з мого праху нові носії душ? Якщо ж моє існування, такої, як є, не продовжиться в потойбіччі, навіщо відмовлятися від спокус, які дарує життя? Належати чоловікові, якого я не кохаю, лише тому, що колись його кохала? Ні, не буду я відмовлятися! Я кохаю кожного, хто припадає мені до серця, і кожного, хто мене кохає, зроблю щасливим. Хіба є в цьому скверна? Це принаймні шляхетніше, ніж якби я тішилася муками, завданими моїми чарами, і цнотливо відводила руки, які жадають мене. Я молода, багата, вродлива і радісно віддаюся задоволенню та насолоді.
Доки вона говорила з шельмуватим блиском в очах, я, сам не відаючи навіщо, вхопив її долоні, однак, як справжній дилетант, одразу ж квапливо відсмикнув руки.
— Я захоплююся Вашою щирістю, — промимрив я. — І не лише нею...
Знову оте трикляте дилетантство гамівною мотузкою перетиснуло мені горло.
— То що Ви хотіли сказати?
— Що я хотів сказати? О, так... Я хотів сказати... даруйте, шановна пані... я Вас урвав на півслові...
— Як це?
Запала довга мовчанка. Напевно, вона саме виголошує довгий монолог, який моєю мовою перекладається єдиним словом: "Осел!"
— Даруйте, шановна пані, — нарешті озвався я. — Як Ви дійшли до такого... такого світогляду?
—Дуже просто. Мій батько був мудрим чоловіком. Я з колиски зростала серед античних скульптур, десятирічною читала Жіля Блаза, як виповнилося дванадцять — Пуссель. Доки інші діти захоплювалися Хлопчиком-Мізинчиком, Синьою Бородою, Попелюшкою, моїми друзями стали Венера й Аполлон, Геркулес і Лао-коон. Мій чоловік був людиною веселої, сонячної вдачі; навіть невиліковна хвороба, яка спіткала його майже відразу після нашого одруження, не могла надовго затьмарити його чола. Ще останньої ночі перед смертю він взяв мене до себе в ліжко і жарто-
ма запитав, як це часто бувало впродовж багатьох місяців, доки він, умираючи, сидів у своєму кріслі на коліщатах: "То що, чи коло тебе вже хтось упадає?" Я зашарілася від сорому. "Не обманюй мене, — додав він одного разу, — бо обман, як на мене, річ огидна. Однак знайди собі красеня, а ще ліпше кількох. Ти чарівна жінка, та все ще майже дитя. Діти повинні бавитись..."
Напевно, немає потреби казати Вам, що, доки він був при житті, я не мала залицяльників. Проте досить! Він виховав з мене жінку, якою я є, — грекинею.
— Богинею, — мовив я. Вона усміхнулася.
— Якою богинею?
— Венерою.
Вона погрозила мені пальчиком і насупила брови.
—Та не просто Венерою, а "Венерою в хутрі",—сказала вона. — Постривайте, я маю розкішне величезне хутро, яким Вас можна огорнути з голови до п'ят. Я упіймаю Вас тим хутром, наче неводом.
— Гадаєте, — заквапився я, бо мені спала, хоч проста і банальна, та, як на мене, дуже влучна думка. — Гадаєте, Ваші ідеї про те, що Венері в усій її неприкритій красі дозволено безкарно тинятися світом залізниць і телеграфів, можна втілити в наш час?
— Навряд, чи в неприкритій, зате загорненій у хутро... — засміялася Ванда. — Показати Вам моє?
— А тоді...
— Що — тоді?
— Вродливі, вільні, веселі та щасливі люди, якими були греки, можливі тільки тоді, коли вони володіють рабами, які залагоджують для них усі приземлені справи щоденного побуту, та насамперед працюють на них.