-- Ти страшніший за смерть. Тобі потрібно відпочити.
-- Ти сам виглядаєш не краще, коротун.
Він знизив плечима.
-- Як там Добряк?
-- Ще не оклигав.
Чесно кажучи, надії, що той поправиться майже не було. Я вказав на місто.
-- Знаєш, що там відбувається?
Десь далеко пролунав самотній крик. Було в ньому щось, що відрізняло його від інших недавніх криків. Попередні були сповнені болю, люті та страху. В цьому відчувалося щось моторошне.
Там-там завагався. В цьому він схожий на свого брата – Одноокого. Їм здається, якщо ти чогось не знаєш, то це таємниця, яку варто зберегти. Маги, що з них взяти!
-- Ходять чутки, що коли заколотники грабували гору Некрополь, то зламали пломби на могилі форвалаків.
-- Що? Ці тварюки на волі?
-- Синдик вважає, що так. Капітан не сприймає це серйозно.
Я теж не сприйняв це серйозно, хоча Там-там видавався стурбованим.
-- Воїни, що прибули недавно, виглядали грізно.
-- Треба було завербувати їх до себе, -- відповів він зі смутком в голосі. Вони з Однооким вже давно в загоні та були свідками його занепаду.
-- Навіщо вони сюди прибули?
Він знизав плечима.
-- Йди поспи, Док. Немає сенсу виснажувати себе. Це нічого не дасть.
Там-там почимчикував геть, заглиблений у свої думки.
Я здивовано поглянув на нього. Він був уже внизу. Я повернувся назад до пожеж, до світла і до тривожної тиші. Мої очі самі закривалися, в голові помутніло. Там-там мав рацію. Мені потрібно виспатися.
В темряві знов пролунав цей дивний, безнадійний крик. Цього разу ближче.
-- Вставай, Док, -- голос Лейтенанта був різкий. – Капітан хоче бачити тебе в офіцерській їдальні.