Я недбало всміхнувся і махнув рукою:
- Пройде, як кір.
Він дозволив собі заперечно похитати головою:
- Це серйозно.
І Тут я, звичайно, не міг стриматися:
- Отже, і вас заразив цей бум із “тарілками”, вирлоокими чужопланетянами, стародавніми космодромами в пустелі й усілякими іншими вигадками новітніх скоробрехів, мюнхгаузенів-бізнесменів?! Чи знаєте ви, скільки повідомлень про такі “чудеса” виявляється відвертою брехнею, в кращому разі - обманом зору? - Я підніс руку з витягнутим указівним пальцем, і мені пощастило цілком заволодіти його увагою. - Ви не гірше від мене знаєте, що ліси - це зелені легені нашої планети. Й ці “легені” в наш час поточено кавернами позапланових порубів, навалою шкідників, уражено отрутами, відходами промислових підприємств. Це не вигадані проблеми, а НЕВІДКЛАДНІ, від розв’язання яких залежить здоров’я всіх людей...
Він знову кивнув ствердно.
- Саме цими проблемами займається наш інститут, ми з вами.
Ще кивок.
- Ага, зволите підтверджувати? Ви все це знаєте? І водночас ви, кого ми вважаємо за одного з найнадійніших бійців лісового фронту, ганебно дезертируєте з бойовиська в царину туманної фантастики. Ще б пак, там легше і не така відповідальність. Там нема планів і стислих термінів. Там тільки марні дискусії, що приваблюють нервових молодичок та неуків. Вони слухатимуть вас із роззявленими ротами, як пророка. Це вам імпонує?
Він спробував оборонятися:
- Але є частина спостережень, яких не можна пояснити ні брехнею, ні оптичним обманом, ні природними явищами.
- Який відсоток це становить? - ядуче поцікавився я.
- Невеликий... ну, зовсім невеликий... Але є все-таки!..
І я зрозумів, що одним словом його не проймеш.
Мій заступник підказав мені “хід королевою”. Ми побалакали з нареченою Кагарлицького Тетянкою, яскраво змалювали їй перспективи Михайлового зростання на науковому полі й пов’язані з цим основи майбутнього родинного добробуту, якщо тільки він буде серйозно трудитися, викине з голови “тарілки” й візьметься за справу.
Тетянка розмовляла з Михайлом, внаслідок того вони посварилися і тижня півтора не розмовляли одне з одним.
Потім ми вдалися до звичайного “ходу конем”: накреслили терміни захисту його дисертації, пришвидшили темпи робіт його лабораторії, дали їй відповідальне завдання.
Не допомогло.
Далі був “шах”. Я позбавив його премії й чергової поїздки на симпозіум. Він зніс це зі стоїчною покірністю. Навіть сказав мені, вперши кудись невидющий погляд:
- Либонь, ви маєте рацію... з вашого погляду...
- Аз вашого? - вибухнув я. - Тонни паперу в усьому світі витрачено на описання всіх цих дурниць. тонни паперу, який ми не встигаємо вирощувати.