— Коні, це новий лісник, Мелорз. Мелорз, ви ще не розмовляли з її світлістю?
— Ні, сер! — прийшли готові нейтральні слова.
Чоловік, як стояв, підняв капелюха, показуючи густе, майже біле волосся. Своїм прямим, безстрашним і безликим поглядом він втупився Коні прямо в очі, так ніби хотів побачити, що вона таке. Він примусив її зніяковіти. Вона сором'язливо кивнула йому, а він переклав капелюха в ліву руку й ледь уклонився їй, як джентльмен, та не сказав зовсім нічого. Якусь мить він стояв непорушно з капелюхом у руці.
— Але ви вже деякий час тут працюєте, правда? — звернулася до нього Коні.
— Вісім місяців, пані… ваша світлість! — він спокійно виправився.
— І вам подобається тут?
Вона подивилася йому в очі. Його очі трошки звузилися, іронічно, майже зухвало.
— Звичайно, дякую, ваша світлість! Я тут виріс… — Він знову ледь уклонився, повернувся, вдягнув капелюха й ступив крок, щоб узятися за крісло. Останні слова він вимовив по-місцевому тягуче… мабуть, теж заради глуму, тому що раніше в його мові не було й сліду місцевої говірки. Він міг навіть зійти за джентльмена. В кожному разі, він був цікавий, жвавий, своєрідний чоловік, самотній, однак упевнений у собі.
Кліфорд завів маленький моторчик, чоловік обережно повернув крісло й направив його в бік схилу, який полого спускався до темної гущавини ліщинника.
— Достатньо, сер Кліфорд? — запитав чоловік.
— Ні, краще пішли з нами, а то крісло може загрузнути. Моторчик тут надто слабкий, щоб підніматися вгору.
Чоловік озирнувся, шукаючи собаку, — дбайливий погляд. Спанієль глянув на господаря й помахав хвостом. На мить у очах чоловіка з’явилася напівусмішка, яка хоч і м'яко, але глузувала й дражнила Коні, потім враз зникла й на обличчі не залишилося жодного виразу. Вони йшли униз досить швидко, цей чоловік тримав рукою спинку крісла й спрямовував його. Він скидався більше на вільного солдата, ніж на слугу. І щось у ньому нагадувало Томі Дюкса.
Коли вони підійшли до хащів ліщини, Коні раптом побігла вперед і відкрила хвірточку до парку. Вона притримала її, в той час як обидва чоловіки, проходячи, глянули на неї. Кліфорд — критично, інший чоловік — з допитливим і холодним здивуванням, роздивляючись її безликим поглядом. І в його голубих безликих очах вона помітила відтінок страждання і відстороненості, але, крім того, й деяке тепло. Але чому він такий чужий, далекий?
Зразу за хвірткою Кліфорд зупинив крісло, і чоловік рвучко, ввічливо повернувся її закрити.
— Чого ти побігла відкривати? — запитав Кліфорд своїм спокійним, тихим голосом, в якому чулося незадоволення. — Це міг зробити Мелорз.
— Я думала, що ви підете прямо вперед, — сказала Коні.
— І залишимо тебе бігти позаду? — запитав Кліфорд.
— О, часом мені подобається побігати!
Мелорз знову взявся за крісло, так ніби нічого не помітив, але Коні відчувала, що він усе зауважив. Виштовхуючи крісло на досить стрімкий парковий схил, він мало не засапався. Мабуть, і справді був досить кволий. Ззовні повний сил, але дещо кволий і пригаслий. Вона відчувала це своїм жіночим чуттям.
Крісло зупинилося на початку рожевої стежки. Кліфорд озирнувся на Коні.
— Не втомилася? — запитав він.
— О, ні! — сказала вона.