А я, не звертаючи на те уваги, виструнчився і чекаю на появу свого суперника — найбільшого бика в світі.
Але, попри це, чую голоси своїх рідних.
— Синку! Повернися! — кричить Юля. — Не ризикуй!!! Ти у мене єдиний у цілому світі!
— Арсен Іванюк!!! — додає схвильована Ганна Павлівна. — Геть з арени! Ти можеш загинути! Клянуся, я поставлю тобі п’ятірку!!! Навіть за рік! Неси щоденник!!!
— Дайош! Дайош! — кричить Пашка.
— Сину, пробач мені! — кричить тато. — Я повернуся!
— Я не дошкулятиму тобі!!! — верещить мала Нійолє.
І лише Айрес дивиться на мене мовчки своїм загадковим синім поглядом.
А на арену виходить бик. Не бик — а бичище!
Наближається до мене.
Дихає вогнем. Я повільно беру його за обидва роги. Напружуюся. І згинаю його голову аж до землі.
Трибуни завмирають. А потім зриваються мільйоном голосів. Але в цьому мільйоні голосів я чую:
— Це мій син!!! — кричить Юля.
— Це мій син!! — кричить батько.
— Це наш онук!! — кричать бабуся з дідусем.
— Це мій найкращий учень! — кричить Ганна Павлівна.
— Гордість школи! — кричить директор.
— Це мій друг! — кричить Пашка.
Мене закидають квітами.
Я дивлюся на мовчазну Айрес. Її губи нечутно ворушаться. Але в очах усе можна прочитати: вона в захваті!
Я кланяюся. Мене виносять з арени на руках. Живий і здоровий бик мирно жує сіно в своїй загорожі.
— Агов, хлопче! — почув я голос фермера, і прийшов до тями. Це ж я, як зазвичай, марив.