Чотирьом колесам певний час залишався вірним російський колодник Леонтій Шамшуренков, селянин із Нижньогородської губернії. Просидівши у в'язниці, куди його несправедливо запроторили два купці, п'ятнадцять років, він написав у сенат, що «… таку коляску він, Леонтій, зробити може істинно на чотирьох колесах, так що вона побіжить без коней, правима буде через інструменти двома людьми, що стоятимуть на тій же колясці, окрім сидячих в ній, а бігтиме на будь-яку відстань і не лише по рівнині, але й під гору, де буде не зовсім круте місце». Задумом самоука зацікавилися місцеві чиновники і негайно доповіли в Московську сенатську контору, а та поставила до відома урядовий сенат. У квітні 1752 року до Шамшуренкова приставили солдата і відправили в Санкт-Петербург. Тут йому відвели майстерню, виділили кошти і призначили помічників. Через п'ять місяців натхненної роботи він представив сенату екіпаж, який рухався без коня, ніби сам по собі. Царські експерти визнали її придатною, колоднику виплатили за труди 50 карбованців золотом і відпустили додому. У рідне село Велико-польське він прибув у квітні 1753 року і того ж місяця написав до сенату: «В минулому 1752 році зробив я, уже названий, для апробації коляску, яка й досі знаходиться в С.-Петербурзі при урядовім сенаті, а тепер можу змайструвати для апробації ще сани, які їздитимуть без коней взимку і влітку за потреби. І якщо матиму дозвіл, то зможу зробити годинник, який ходитиме на задній осі коляски і показуватиме на крузі стрілкою до тисячі верст, а кожну пройдену версту відбиватиме дзвінок». Чи змайстрував самохідні сани та верстовий годинник — цей прообраз сучасного спідометра — Леонтій Шамшуренков, невідомо, як невідома і його подальша доля.
«М'язовий екіпаж» годинникаря Фарфлера. 1685 рік.
«Самобіжуча» коляска І. П. Кулібіна. 1791 рік.
Не збереглися ні креслення, ні рисунки, ні бодай одне доладне описання Шамшуренкового екіпажа, з м'язовим приводом. Технічні відомості, почерпнуті з кількох документів, вкрай скупі. З них можна судити, що коляска була чотириколісна, розрахована на двох пасажирів і нагадувала дещо спрощену карету. Два «візники» обертали педалі, які рухали задні колеса, вони ж і керували її рухом.
Ідею самоката просунув значно вперед талановитий російський винахідник Іван Кулібін, автор унікального мосту через Неву, рефлектора, світлового телеграфу тощо. У 1782 році жителі Санкт-Петербурга були здивовані появою на вулицях хитромудрого екіпажа. Основу його становила рама, збита з двох поздовжніх брусків і укріплена поперечинами. Попереду — поворотний круг з одним напрямним колесом, до якого прилаштовано тяги і важелі. Задня частина рами утримувалася на двох більших колесах.
Триколісну коляску з одним пасажиром рухав «кучер», який підстрибував позаду на педалях, або «туфлях», як назвав їх Кулібін. Ті крутили важкий горизонтальний маховик, що полегшував роботу «живого двигуна» і пом'якшував хід. Обертання вертикального вала маховика передавалося через зубчасті передачі на праве заднє колесо. Оригінальний механізм передачі крутного моменту на ведуче колесо став прототипом сучасних ступінчастих коробок передач. На осі колеса розташовано барабан з трьома зубчастими вінцями різного діаметру і з неоднаковою кількістю зубців. Шестірня поздовжнього вала, переміщаючись по діаметру барабана, могла з'єднуватися з будь-яким вінцем, змінюючи передаточне число і швидкість обертання коліс та фізичні зусилля. Самокат мав також механізм вільного ходу, завдяки якому візник міг перепочити, використовуючи інерцію візка та маховика. І ще одне мудре технічне передбачення знайшло себе в колясці Кулібіна — осі коліс оберталися на трьох особливих котках. Це пристосування — попередник роликових підшипників. Одним словом, прообрази важливих механізмів сучасних машин (інерційний маховик, коробка передач, підшипники) були застосовані у цій саморобці на півстоліття раніше, ніж вони з'явилися у Франції та Англії. Бажаючим ознайомитися з коляскою Кулібіна ближче радимо завітати до Політехнічного музею в Москві, де у відділі автомобільної техніки виставлена її діюча модель.
Коляска Кулібіна також не прижилася. Неабияка заслуга її в тому, що вона поставила перед винахідниками вибір: зменшити вагу подібних конструкцій або використати потужніший за м’язи людини двигун. Однак обидва напрями пошуків знайшли прихильників, які дали життя, по суті, новим видам транспорту: двоколісному візку — майбутньому велосипеду та чотириколісній конструкції — славнозвісному автомобілю.
Здавалося б, ідея велосипеда вже носилася в повітрі. Досить було застосувати один технічний прийом, щоб виникло прудконоге «диво». Наприклад, відкинути від триколісника бокове колесо або переставити колеса з паралелей на пряму, зрештою — просто розрізати навпіл чотириколісник. Яким із них скористався винахідник, на жаль, невідомо. Але факт лишається фактом: колесо велосипеда перекочувалося, як колобок, з однієї кузні до іншої і нарешті потрапило в руки, які відкрили йому дорогу крізь віки…
Проекти минулого: екіпаж із «собачими і „кінськими двигунами.
За давніми джерелами, перший вітчизняний двоколісний педальний візок змайстрував кріпак Юхим Артамонов. На день Іллі 1800 року, як повідомляється в документі, „холоп Юхимко, син Артамонова, був відшматований різками“. І за що? Аби не їздив бруківкою по Єкатеринобургу гримучим самокатом і не нагонив страху на коней, які схарапуджено кидалися вусібіч, збиваючи з ніг людей. Немилосердним було таке „визнання“, але винахідник не відступився од задуму: „учудити візок, який би їздив без коня“. Він зробить його ще досконалішим і заживе у місті слави майстра першої руки. А згодом місцеві власті направили Артамонова зі своїм „залізним коником“ до Москви на день коронації імператора Олександра І. По розбитих дорогах Російської імперії рушать розкішні карети та селянські вози із дарами для царя-батюшки, а з ними покотить на своєму безкінному екіпажі „холоп Юхимко“.
То був чи не найперший у світі веломарафон. Можна лише поспівчувати Артамонову, котрий наважився на таку подорож. Адже гладеньких шосейок тоді не було, та й самокат був без усіляких зручностей. Нашого сучасника, що так звик до вишуканих форм техніки, він приголомшив би своєю дивовижністю. Уявіть собі: попереду майже в зріст людини колесо з товстими, як палець, залізними спицями. Над ним — схоже на лавку дерев'яне крісло, а позаду коромислом спадала залізна смуга — рама, що опиралася на маленьке коліща. Ні м'яких шин, ні упокорюючих тряску ресорів! І ще: важив цей правелосипед два пуди, стільки ж натягувала кована скриня з дорожнім спорядженням.
На своєму самокаті сильний і витривалий Юхим Артамонов подолав майже З тисячі кілометрів. Цим нечуваним досі пробігом він довів, що двоколіска може бути засобом пересування.
15 вересня 1801 року у Сокольниках під час коронації царя викотив на майдан не то перероблений віз, не то чудернацька одноколка, якою правив, учепившись п'ятірнями за „роги“, бородатий чоловік. То був Артамонов. Коня в упряжці не було, а двоколіска так стрімко „бігла“ бруківкою, що за нею ледве встигала ватага хлопчаків.
Цар зволив оглянути „єкатеринобурзький винахід“ лише надвечір. Він сподобався йому. Винахіднику видали 25 карбованців і вільну, за якою він і його родина позбавлялися кріпацтва. А самокат поповнив колекцію саморобок Кулібіна. Додому Артамонов повернувся з новим задумом: „Тоді ціни йому не буде і для цивільного населення, і для військової справи. Адже бігтиме швидше, ніж кінь“. Можливо, він здійснив би його, але йому ніхто не допоміг в тому.
Так розповідається про визнання першого вітчизняного велосипеда в багатьох друкованих джерелах. Однак не так давно в нашій пресі з'явилася публікація, яка уточнює ім'я винахідника. Річ у тім, що жоден давній автор не підтвердив документально існування людини на прізвище Артамонов. До того ж у списках нижньотагільських кріпаків початку XIX століття не зареєстровано жодного Артамонова, котрий володів би ремеслом, близьким до винахідництва — скажімо, коваля чи механіка. Натомість прискіпливий пошук дослідників історії велосипеда навів на тагільського самоука Єгора Григоровича Кузнецова, якого народ знав як людину із золотими руками. Він майстрував хитрі замки для демидівських столів-секретерів, виготовив астрономічний годинник із іграшковим ковалем, що сповіщав час вицокуванням молотка об ковадло, і музичні дрожки із прихованим всередині органом.
Знайшовся в архівах і пожовклий лист міністра юстиції до міністра фінансів, датований 28 травня 1804 року. В ньому, зокрема, говориться, що „государ імператор звелів купити у пана тайного радника Миколи Микитовича Демидова належних його заводам селянина Єгора Кузнецова із дружиною і племінника його Артамона також із дружиною, двома малолітніми дітьми і вихованкою Настасіею“. За які такі заслуги цар винагородив волею… і безрідного племінника Артамона?
Дерев'яний „коник“ Дрейза. 1855 рік.
Саме за цю ниточку і вхопилися нині покійний професор А. Г. Козлов, нижньо-тагільський краєзнавець А. П. Звєрєв і доцент Свердловського архітектурного інституту кандидат технічних наук В. Блінов. Розкручуючи клубок давноминулих днів, вони дійшли думки, що винахідником вітчизняного велосипеда був Артамон Єлізарович Кузнецов. Документи стверджують: племінник відомого саморобника добре знався у слюсарній і ковальській справі. Інакше кажучи, викувати залізний самокат йому було цілком під силу, тим паче, що дядько мав кузню. А як „прописалося“ в книгах ім'я Юхима Артамонова? Пояснюється це так. Серед тагільського люду із вуст у вуста передавалася згадка про уральського умільця, який подивував усіх своєю машиною і здійснив на ній нелегку подорож до Москви. Машину стали називати „самокат Артамона“, „Артамонів самокат“, пізніше „Артамонів велосипед“. А затим з чиєїсь легкої руки ім'я перекочувало в книги як прізвище.
Юхим Артамонов чи Артамон Кузнецов винайшов перший велосипед? Будемо сподіватися, що істина поставить усе на свої місця, адже пошук триває. Що ж до педального самоката, в якому увиразнилися ознаки майбутнього велосипеда, то ідею його, як і інших мудрих механізмів, було похоронено в архівах царської бюрократії. А це затримало становлення велосипеда принаймні на півстоліття.
Відродження його почалося в Європі. У 1817 році баварський лісничий фон Дрейз витесав із дерева коня на двох колесах. Вмощувався на ньому, як на справжньому, тільки ноги мали торкатися землі. Відштовхуючись то однією, то другою ступнею, „скакав“ зі швидкістю 14 кілометрів на годину. На цій „конячині“ Дрейз об'їжджав свої лісові угіддя. Тодішні гострослови прозвали його саморобку кісткотрясом. Кожен камінчик, кожна виямка дошкуляли „вершникові“, і чим швидше їхав, тим дужче тіпало його в сідлі. Офіційно ж ця „конячина“, на яку винахідник одержав через два роки патент, називалася „біжучою машиною“ або „дрезиною“ (за ім’ям творця). Саморобка Дрейза не знайшла прихильників і теж відійшла в минуле, зберігшись частково хіба що у теперішньому дитячому самокаті.
Неабиякого вдосконалення надали двоколісній машині педалі, сконструйовані у 1850 році німецьким механіком Філіппом Фішером. Через п’ять років француз Ернст Мішо застосував їх на своєму варіанті кісткотряса і назвав цю конструкцію велосипедом, що в перекладі з латинської означає „швидкі ноги“. Відтепер двоколісний одноколійний візок називатиметься тільки велосипедом, а винахідником його вважатимуть Е. Мішо, котрий завбачливо запатентував свій винахід. Його „неокісткотряс“ демонструвався в 1867 році на Міжнародній виставці в Парижі.
Несподіване захоплення новим видом транспорту наприкінці XIX століття привело до налагодження масового виробництва велосипедів. Немов гриби після дощу, відкриваються спеціальні майстерні, що взялися виготовляти „машини Мішо“, педалі яких кріпилися до переднього колеса. Так за іронією долі еволюція велосипеда ніби замкнула своє коло.