Перші позиції, як і перші номери у цьому змаганні, не втішають гонщиків. Тому суперники час від часу влаштовують один одному хитрі "капкани". Стояти на двох колесах на прямій — ще куди не йшло, а ось на віражі значно важче, тут треба бути вправним велоциркачем. Як правило, саме тут і розігруються хвилюючі баталії.
Сюрпляс — це своєрідна дуель на колесах, яка вирішує, хто ж кого перехитрить. Спортсмен повинен завжди бути напоготові, вміло контролювати своє положення і ні на мить не спускати очей із суперника. Вишколені майстри намагаються обрати таку позицію, щоб суперник по можливості бачив його погано. Тож тому що попереду, доводиться нервово оглядатися назад, аби не прогавити відчайдушний ривок партнера. Інакше втратить шанс на випередження. У лічені долі секунди спринтер, що переслідує лідера, має зірватися з місця, щоб якомога дай відірватися од суперника і фінішувати першим.
Як довго можна "стояти" на двох колесах? Якщо стежити за велосипедистами з трибуни, то, здається, в їх еквілібристиці немає нічого складного. Але спробуйте вчинити те на своєму велосипеді. Без підготовки не втримаєтеся у сідлі більше трьох секунд. А істинні майстри сюрплясу можуть балансувати на одному місце десятки хвилин…
Неповторна "класична" велодуель сталася між двома відомими майстрам" сюрплясу — французом Пьєром Трантеном та італійцем Джованні Петтенеллос на олімпійському треку в Токіо 1964 року. Зіткнулися, як прокоментували журналісти, характер з характером, техніка педаляжу з технікою педаляжу, витримка витримкою…
Після першого кола француз, який лідирував, раптом завмер на місці. І суперник також Замість гонки — "тупцювання" на колесах. Пліч-о-пліч гонщики балансували… 21 хвилину і 57 секунд! Та ось італієць не витримав і щодуху кинувся вперед, сподіваючись на перемогу. Але… програв. У французького гонщика вистачило терпіння на якусь долю секунди більше, і цього було досить, щоб, перебуваючи за спиною суперника, вибрати зручний момент і виграти заїзд.
З-поміж радянських гонщиків титул "короля сюрплясу" здобув багаторазово чемпіон СРСР і дворазовий чемпіон світу Сергій Копилов. Як запевняли досвідчені велосипедисти, змагатися з ним у сюрплясі справа безнадійна, він міг "стояти" на колесах як фокусник. Його особистий рекорд — понад 13 хвилин!
Історично значимою подією в міжнародному спорті стала Московська Олімпіада 1980 року. Готуючись до проведення олімпійських велосипедних гонок наша країна побудувала унікальний велотрек у Крилатському, розташованому на мальовничому вигині Москви-ріки.
Крилатський велокомплекс — це складна інженерна споруда. Основою будь якого треку є замкнута доріжка, що нагадує еліпс. Спершу велотреки проектували без особливих труднощів: два прямих відтинки доріжки з'єднували дугоподібними площинами. На прямій гонщик без остраху розвивав максимальну швидкість, коли ж заходив на поворот, його різко відносило вбік. Поштовх має таку силу, що може викинути з сідла або в кращому випадку змусити збавити розгін. Річ у тім, що при виході на дугу діє центробіжна сила, яка на прямолінійному шляху, за законами механіки, дорівнює нулеві. Щоб пом'якшити боковий удар, конструктори минулого вдалися до спіралеподібної кривої, так званої клотоїди, або просто спіралі Корню, кривизна якої пропорційна довжині дуги. А радянські спеціалісти застосували принципово новий метод розрахування перехідної поверхні, внаслідок чого клотоїду замінили плавнішою кривою. На практиці це матеріалізувалося такими розмірами: довжина доріжки — 333,3 метра, радіус віражу— 33 метри, кут його нахилу — 42°, кут нахилу прямих ділянок — 11°, ширина полотна — 9 метрів. Словом, зроблено все можливе, аби на крутих віражах гонщиків щонайменше підстерігали неприємності.
Близьким до ідеального — гладеньким, рівним і нековзким — зробили полотно велотреку. Нагадаємо: перші велотреки були земляні, на зміну їм прийшли треки з асфальтовими і навіть цементованими покриттями. Зросли відповідно і швидкості, але згодом з'ясувалося, що результати гонщиків на цих полотнах бодай на секунду, а поступаються тим, які гарантує їм дерев'яний настил. А яке ж дерево найдоцільніше? За кордоном, наприклад, велодроми покрили африканським залізним дубом. Він твердий і міцний, має оптимальне співвідношення коефіцієнтів тертя кочення і тертя ковзання, що дає можливість розвивати високу швидкість і водночас надійно "тримати" на собі колеса.
Головний архітектор проекту Віктор Ханджа дослідив з допомогою комп'ютера чимало варіантів і зупинив свій вибір на сибірській модрині. Ця порода здавна славиться своїми властивостями: вона не боїться води, не має сучків, міцна і довговічна. Майстерно підігнані бруски утворили монолітне полотно, яке успішно витримує різкі динамічні навантаження — падіння веломашин, стартові ривки і постійні прискорення.
Від примх погоди — дощу, пекучого сонця, снігу — дерев'яний настил треку надійно захищає легкий і ажурний дах — дві тонкі сталеві мембрани, що, як намет, перекривають ядро треку і трибуни на 6 тисяч місць. До кожного місця на трибунах підведено кондиційоване повітря.
Крилатський велотрек — це по суті спортивний центр. Окрім доріжки тут працюють гімнастичні і велотренувальні зали, медико-відновлювальні служби, сауна і кафетерій, планується відкрити Музей історії велосипеда.
Спеціалісти та вболівальники ковзанярського спорту справедливо називають каток Медео під Алма-Атою "фабрикою рекордів". Схоже, такої репутації цілком заслуговує і крилатський трек. Своїх перших гостей він прийняв в олімпійському 1 980-му і одразу порадував небаченими досі швидкостями. З дня відкриття диво-треку спортивні статистики не знали відпочинку: лише за п'ять років під його склепіннями встановлено 70 світових і олімпійських рекордів, і здебільшого радянськими спортсменами. Майже кожне змагання на цьому "рекордодромі" змушує комісарів Міжнародної федерації велоспорту вносити поправки в таблиці світових досягнень.
До гонок 0лімпіади-80 радянських шосейників і трековиків підготував загін фахівців на чолі із заслуженим тренером СРСР В. Капітоновим. Зрозуміло, на цих Іграх, що вперше відбувалися в столиці соціалістичної держави, нашим велосипедистам потрібна була тільки перемога, а особливо в шосейних гонках, де останніми роками вони ходили в лідерах.
Як відомо, олімпійські шосейні гонки проводяться протягом одного дня. На відміну од багатьох велотурів їх тактика по-своєму сувора і справедлива: викладатися на максимумі своїх можливостей. Збірна СРСР у складі Юрія Каширіна, Анатолія Яркіна, Сергія Шелпакова та Олега Логвина проїхала 101 кілометр швидше від усіх і втретє вийшла переможцем. З перших же кілометрів наші хлопці відчули себе господарями траси і довели гонку до золотої медалі. Ще дві олімпійські медалі здобули наші гонщики в груповій гонці на 190 кілометрів.
Нелегким випробуванням для 115 велосипедистів, що прибули з 32 країн, стала московська велотраса. Майстерність їзди, вміння швидко і правильно приймати тактичні рішення в гострих ситуаціях — усе це перевіряється на крутих підйомах і підступних Віражах. Такої неспокійної траси, як зазначили журналісти, ще не було на Олімпійських іграх: 14 кругів, а в кожному круті підйоми і спуски і майже по тисячі небезпечних поворотів. На найвищу нагороду претендували чемпіон світу італієць Д. Джакоміні і екс-чемпіон світу швейцарець Ж. Баус. Та заповітний титул олімпійського чемпіона виборов 23-річний радянський гонщик Сергій Сухорученков. Наші шосейники завоювали дві золоті і одну бронзову медалі. Такого успіху вони не мали за всю історію своїх виступів на олімпіадах.
Велосипедний спорт розвивається стрімко і динамічно на всіх континентах, Нинішні результати гонщиків значно перевищують досягнення минулих літ. Наприклад, на треку: якщо десять років тому лише окремі спортсмени-переслідувачі могли подолати 5-хвилинний бар'єр, то тепер фіналісти за рангом нижчих змагань близькі до результату 4 хвилини і 50 секунд. Назвати чітку межу в будь-якій гонці неможливо, бо минає рік-два, і світ довідується про новий рекорд, до якого незабаром підтягуються десятки і сотні гонщиків.
Заради чого стараються на нескінченній доріжці треку? Що надихає їх весті непримиренну боротьбу з часом на шосе? В ім'я чого набирають з останніх сил ураганну швидкість і утримують її при 150–200 ударах пульсу за хвилину, тобто на межі витривалості? Важка, вкрай важка ноша чемпіонства, але коли здобуваєтеся перемога — усі ці "чому" відпадають самі по собі. Судді скрупульозно фіксують до тисячної частки секунди(!) новий рекорд, а ми ще раз переконуємося, воістину невичерпних можливостях духу та енергії людини.
А кого беруть до збірної? Самі чемпіони кажуть, що свій шлях до спортивного Олімпу починали в дворі на звичайних "Школьниках" і "Орленках". Та щоб статі висококласним майстром, мало хвацько ганяти на велосипеді в своєму мікрорайоні чи справно виконувати найскладніші трюки, скажімо, кататися задом наперед або лише на задньому колесі… В цьому переконаєтеся, прийшовши на перш, тренування в секцію. Ось тоді і зізнаєтеся, що силоньки ще малувато. Виправить таку "ваду" нескладно. Треба займатися фіззарядкою, підтягуватися на перекладині, більше плавати влітку, бігати, ходити на лижах, і тоді станете витривалішими
Припустимо, за цим затримки не буде. Але ж насторожує друге: під час гонок кожна впасти і зазнати пекучих травм. Коли виказують таке побоювання іменитим гонщикам, вони лише іронічно всміхаються, і не тому, що звикли до падінь — вони залучили їх до своїх "вправ мужності". Ось що сказав з цього приводу олімпійський чемпіон 1972 року Борис Шухов: "Падіння — не біда. Звичайно, буває боляче. Але вгамовуючи біль, виховуєш характер, загартовуєш волю. А без цього хіба виросте справжній мужчина?"
Тож кому пропонують місце в збірній? Насамперед фізично сильним, здатним кілька днів підряд проїжджати на тренуваннях по 200 кілометрів. Витривалим, котрі не просто ганяють велосипед, а витримують швидкість до 50 кілометрів за годину на всій трасі. Працьовитим, що вперто долають круті гірські підйоми. Сміливим, що без страху кидаються в запаморочливі спуски зі швидкістю до 90 кілометрів на годину (більше — забороняється умовами змагань). І мужнім, які терпляче зносять біль, травми і післяфінішне виснаження, коли німіють руки й ноги. Ну, а звідки черпати на все це натхнення? Всі гонщики запевняють, що ніщо в світі не може зрівнятися з тим запальним відчуттям, коли летиш на треку чи шосе, тримаючи в руці легке кермо прудконогого велосипеда. І що посвист зустрічного вітру — то найчарівніша мелодія в світі.
У нашій республіці майбутніх гонщиків високого класу готує, зокрема, харківський клуб "Золоті колеса". До будинку № 52 по вулиці Героїв-гвардійців, де розмістився цей клуб, щодня приходять, як до себе додому, понад 150 підлітків. До їхніх послуг веломайстерня, комора для зберігання велосипедів, душові, кімната відпочинку, дві зали загальної підготовки, кімната тренерів. Не тільки одним велосипедом живуть клубівці. Влітку групи учнів виїздять до спортивно-оздоровчих таборів, де не з меншим захопленням грають у футбол і волейбол, а взимку — в хокей, катаються на лижах. Був колись серед новачків і Валерій Мовчан. Не все в нього спершу виходило, на тренуваннях майже завжди плентався в хвості, за один рік навчання поламав два велосипеди. Тренери вже хотіли було відрахувати його з клубу. Але настирливе бажання утриматися в сідлі, добитися, так би мовити, вищого велопілотажу допомогли хлопцеві вийти в лідери з-поміж ровесників. А через сім років у Москві він став переможцем XXII Олімпійських ігор.