— А чого йому боятися? Тіки шо — зразу до мене. Ніхто не зачепить. Це всі знають. Колись Горобець украв був у мене путанку, то тепер десятому заказуватиме.
— Нам’яв боки? — спитав Стах.
— Нє-е-е. Він старий чоловік, п’яничка, не з руки його бити.
— А що?
— Конфіскував у нього все браконьєрське імущество. Без суда і слєдствія, — повільно всміхався Сергій. — І шо — підеш поскаржишся у міліцію? Дулі. Це все ’дно, шо конфіскувати самогонний апарат. Мовчи та диш. Ну, сіті він, ясно, дістав нові, але мене тепер обминає десятою дорогою.
Темніло. Червонішав жар у багатті і кидав їм на обличчя мідні відсвіти.
— Я шо хотів спитати у тебе, Сташку, — знов обізвався Сергій. — Чи не думаєш ти продавати хату?
— Чого це?
— Ну, ти ж тут не живеш. Її вже давно б миші розточили, якби покійна тітка Оляна не обклала цеглою. Ходили тут якісь чужі люди, напитували, чи не продає хто хати. Можна взяти грубі гроші. Це в таких селах хати тепер хоч дурно бери, а в нас ні, у нас коло лісу і річки дорого.
— Отож-бо й воно, — сказав Стах. — Я ще й сам переїду сюди на старість. Отоді заживемо.
— А зараз чого не хочеш? Звик до теплого нужника? Чи до вареної ковбаси?
— Дівчат тут мало, — всміхнувся у вуса Стах.
— А-а-а. Ну, то діло друге. А мені хватає моєї. Це вже досі біга шукає, поки я тут сидю. Ну, та хай побігає, на те вона й жінка. Гарячішою буде.
Про вовка помовка:
— Сергію-у-у! — покотився луною жіночий голос і спинивсь десь глибоко у сосні. І знов: — Сергійку-у-у-у!
— У-у-у… — верталося з лісу.
Чистий глибокий голос.
— О, вже «Сергійку», — сказав Сергій і підвівся. — Треба йти. Взавтра рано заступати на зміну. Я ж тепер механіком в автопарку. Так шо зайду аж у неділю.
— Може, на коня?
— Ні, моя цього не любить. Та й рано вставати. Хай потім, од нас не втече.
Сергій пішов, а вони довго мовчали й дивились на жар, що вже вичахав і сивів.
— Щасливий, — сказав Микола.