— То я в пеклі? — спитав Артем Серафима.
— Знову дикий архаїзм. Ти часом не вчився в католицькій школі? Сорі, бадді, я й забув, що ти не з діаспори. Звідкіля в тобі ця медієвістика? — зітхнув Серафим.
— Ти ж сам мені щойно згадав Данте і його «кола пекла»…
— Та я ж фігурально! — обурився Серафим. — Тут записано в робочому файлі, що тебе можна вважати інтелектуалом, тому я і вжив цей образ. А ти мені знов за рибу гроші… Немає слів, — зітхнув. — Далі сам усе зрозумієш, як тебе там? — Він підглянув у фолдер, забувши ім’я клієнта. — Ага, Артеме Андрійовичу.
Артем вирішив більше не ставити запитань.
Вони йшли по вулиці, де потріскався асфальт, з якого проростали кульбабки і грицики, типові дикі київські квітки Артемового дитинства… Цегла на стінах будинків кришилася, показуючи своє руде нутро, під будинками розрослися старезні кущі бузку і ясмину…
— Тобі це нічого не нагадує? — спитав Серафим Артема.
— А що це має мені нагадувати?
— Трошечки напруж свій мозок…
— Стару київську вулицю, якби…
— Якби — що?
— Ну, якби на ній зненацька вимерли всі мешканці і вона так би й простояла 100 років…
— Тисячу…
— Що — «тисячу»?
— їм уже тисяча років.
— Цим будинкам не може бути тисяча років. Це стиль початку двадцятого століття.
— На сьому світі час біжить інакше.
— На сьому світі час біжить інакше… — повторив Артем, неначе записуючи цю фразу в свою оперативну пам’ять.
— Яку київську вулицю тобі це нагадує?
— Богдана Хмельницького, тобто Лєніна…
— … або Фундуклеївську? — виявив добру історичну підготовку Серафим.
— Я там виріс, — ностальгійно промимрив Артем.