Такі роздуми примусили Артема інакше подивитися на свою особисту трагедію. Він спитав себе: а чи взагалі була це трагедія?..
Звідтоді Артем почав оживати, біль помалу притупився.
Водночас із ним почало діятися щось зовсім інше. З’явилося відчуття, що він живе тут, на закинутій фармі, in the midle of nowhere, в цьому смердючому трейлері все своє життя, що він ніколи звідси нікуди і не виїжджав і що тут він і завершить своє життя лузера. У нього з’явився страх перед зовнішнім світом, що простирався поза фармою Дейва.
Він з жахом спостерігав, як катастрофічно зменшуються продукти у трейлері, з тривогою чекаючи того дня, коли їжа взагалі закінчиться і доведеться приймати якесь рішення. Колись це було його сильним місцем: приймати рішення — точні, блискавичні, успішні. А тепер він втратив цю здатність і, здавалося, безповоротно.
Артем лишив свою кредитну картку у великому місті, а повертатися туди не мав бажання.
І той день настав. Дейв дочекався, коли прокинеться Артем, і завів свого старенького пікапчика «Доджа»:
— Поїдеш зі мною?
Артем, пересилюючи себе, кивнув на знак згоди. Йому було лячно. Йому було некомфортно. Але це треба було зробити. І він поліз до машини.
Прерійське містечко, куди вони приїхали, населяли такі самі Дейви, яким не знайшлося місця у мегаполісах.
«Мабуть, лише в таких містечках й залишилися чисті англосакси, в містах все давно перемішалося. Дивно було спостерігати, як велику англосаксонську расу витісняє і поглинає прийшлий і зміксований компонент. А ще століття тому вони тут були людьми першої категорії! Власне, може, це і було розплатою за те, що вони зробили з індіанцями?»
Це дивувало Артема, який виріс у європейській країні, де моноетнічна спадкоємність істотно не міняється протягом багатьох століть…
Містечко вмирало. Це було очевидно: масово покинуті будинки обабіч вулиці, ледь живий бізнес, жалюгідний асортимент продуктів у крамничці, до якої вони зайшли…
Їх зустріла жінка із в’ялою усмішкою, на вигляд значно старша за свої роки. Вона справляла враження людини, яку дощенту виснажило життя. Степовий вітер висушив її шкіру, а колір її колись блакитних очей вигорів на безжальному прерійському сонці і вимерз на лютому прерійському морозі.
— Здрастуй, Моллі! — привітався до неї Дейв.
— Привіт, Дейве!
Дейв стояв, тупцяючи на порозі крамнички, неначе боявся зайти досередини.
— Моллі, я… — зам’явся він.
— …Знову без грошей? — перепитала жінка і без емоцій відреагувала: — О’кей.
Артем не міг повірити власним очам і вухам.
Тим часом Дейв почав накидати у візок купу всяких наїдків, Моллі все порахувала і записала в книгу.
Недбало зваливши все в кузов «Доджа», вони поїхали назад, у свій вовчий сховок.
«Вона дала йому все, як колись, в давні часи, „на хрестик“! — нарешті збагнув Артем. — В суперцивілізованій Північній Америці люди живуть за допотопним звичаєм! Причому це не відстала іммігрантська африканська громада. Це англосакси!»