Ведмідь одіпхнув її дужче; вона знов луснула його по голові, тільки вже дужче. Розсердився ведмідь та з усієї сили як штовхне колодку… А вона його як трісне — трохи він з дерева не покотивсь.
Розлютувався ведмідь; уже й про мед забув, тільки б йому ту гаспидську колодку подужати. От і почав він її з усієї сили одпихать від себе, а вона все його по голові та по голові. Бився він з нею, бився, аж поки зовсім побитий не впав додолу. А під деревом чоловік гострого кілля набив, ведмідь на нього й настромивсь.
Перед однією печерою, в якій ночував ведмідь, було одно велике дерево, що, ростучи та товстіючи, щораз більше заступало вхід у печеру.
Одного дня розлютився ведмідь на дерево й хотів його звалити. Побачив це черв’як із другого всохлого вже дерева та сказав ведмедеві:
— Ти думаєш, що звалиш його власною силою. Не можеш. Коли тобі перешкоджає, найди інше місце, заки я звалю це дерево.
Ведмідь розсміявся та став глузувати з черва:
— Краще мовчи, дурню! Як ти, такий малий, можеш звалити дерево, що я його не можу звалити?
— Поживемо — побачимо! — сказав черв, уліз у дерево, та ще й рік не минув, як він звалив його. Тоді кликнув на ведмедя та сказав йому:
— Ти дужчий від багато звірят, звалиш коня й вола, але з нас двох хто сильніший — ти, великий, чи я, маленький?
— Я сильніший, — відповів ведмідь, — але не міг звалити дерева відразу, бо тоді був ослаб. А так, як ти, валити цілий рік — то не штука!..
А черв’як сказав йому:
— Е, крутиш, мій ведмедю! Моя сила певніша, хоч і повільна. Бо недаром каже пословиця: «Мала капля лупає скелю».
Зійшлася звірина і обирала з-межи себе на короля. Кого би то вибрати, хто найдужчий? З-межи них найдужчий лев, але бо й медвідь собі хтів бути, бо й він сильний. Пішли ся оба бороти. Заміг лев медведя, і лева поставили на короля.
Зійшлося множество і риби морської, зачали вибирати над собов короля, а хоць велькориб найбільший, але сом найшвидший і найдужчий, вибрали сома на короля.
Злетілися і птиці также вибирати над собов короля і зачали вибирати орла. А волове очко, що найменше, собі хтіло бути. І не могли ся полагодити. Каже орел: «Хто найвище з усьої птиці підлетить, той най буде королем».
Зачала ся зносити вся птиця, і орел знісся найвище. А волове очко сховалося орлові під крило і виділо, як він літав у повітрю. Як вже орел знісся високо, же не міг ся ані трошки вище знести, а волове очко підлетіло вище і сцінькотіло. Тогди узнала вся пташина, що таки орел най буде королем, бо волове очко не по справедливості підлетіло.
Був собі віл. Влітку він випасувався по зелених нивах та долинах; нікого не боявся, бо був дужчий од всіх, хто приходив до нього та хвалився своєю силою. Навіть у хазяїна не хотів працювати. Зібрався та й утік.
І от приходить осінь. Похолоднішало, трава постарілась і стала невкусною… Кожної ночі він тремтів усе більше від холоду. Та це була тільки осінь!.. А як прийде зима? От і вирішив він піти у теплі краї, бо чув десь — люди говорили, — що птахи на зиму летять у теплі краї. От він ранком зібрався і йде, залишив свою долину, де ціле літо випасувався. Жалко було покидати таку чудову долину, яка його стільки кормила… Але що поробиш? Зібрався він і пішов.
Тільки що вийшов на широкий шлях, аж тут йому назустріч баран.
— Куди це ти зібрався? — питає його баран.
— Та іду в теплі краї перезимувати.
— Та й я того! — сказав баран і пішов за ним.