— А он там край села кузня стоїть, туди і йди.
Вовк послухав лисиці, пішов до коваля. Підійшов до кузні і каже:
— Чоловіче, настали мені голос, щоб я міг співать по-козинячи.
— А що ж ти мені за це даси?
— Та я ж не знаю, що ти з мене возьмеш, грошей у звірів не бува, подарунок який-небудь принесу тобі.
— А от що, вовче, принеси ти мені пару гусей, тоді я насталю голос; тільки щоб гуси були живі.
Вовк помчавсь до річки і почав шастать по березі в очеретах. Забовтавсь бідняга по самі уші, а таки піймав пару гусей, взяв їх обох за крила і повів до коваля. Вовка оскома брала на гусей, хотілось самому їх поїсти, та треба було добиться свого. Приніс гусей до коваля й каже:
— Ну, чоловіче, подарок тобі уже приніс, скоріш стали мені голос.
— Добре, вовче, тепер можна взяться і за роботу. Ти, вовче, стань поближче до ковадла, висолоп подужче язик та заплющ очі, а я зараз налагодю, що треба.
Вовк підійшов до ковадла, висолопив язик, заплющив очі і стояв як укопаний. Коваль взяв мерщій самий більший молот та як торохнув вовка по лобі! Він, бідняга, і не ворухнувсь. Коваль тоді зняв з вовка шкуру, одвіз на базар, продав за п’ять рублів, а гусей оставив собі на заріз. А козенята остались живі, здорові.
Біжить лісом вовк; бачить — дятел на дереві сидить: тук-тук, тук-тук.
— Гей, дятле, даремна твоя робота, — кричить йому вовк, — весь свій вік працюєш, рубаєш, а сам без хати. А дятел подивився на вовка і каже:
— А ти, сірий, все життя овець дереш, а сам без кожуха ходиш.
Подивився вовк на себе: правду каже. Побіг дальше. Біжить, а назустріч йому лисиця.
— Здрастуй, кумо!
— Здоров, куме!
— Кумо, скажи, як кожуха мені пошити?
Здивувалася цьому лисиця, але каже:
— А так: носи мені вівці, із шкур тоді пошию.
Почав вовк старатись: носить і носить шкури, і м’ясо носить, а кожуха нема.
— Скоро, кумо? — питає.
— Скоро.