З Мімі у неї була така байдужа незайманість. Одне одного навиділи. Та особливої приязні Мімі не виявляла до Бої і, по правді, Боя і не дуже старалась заприязнитися з таким якимсь звірем. Зате вже з іншими псами Боя жила в великій приязні. Обидві з Боськом їли з одної миски, спали біля себе, вигріваючись влітку на сонці. А вже як у Боськи був син Щур, тай той Щур просто по вуха був закоханий у Бойці; вилизував її, пригортав, пестив, ходив за нею назирцем. Але Щур… І взагалі Щур «котячий пес»…
Боїних ночей ніхто не збагне, а пригод ніхто не спише. У всіх будинках, по полях і в лісі було для Бої чимало справ, а нічна темінь сприяла її ловецьким пригодам. Боя бачила в ночі краще як у день, а її чуйність і зручність доповнювали гострі зуби й сильні пазурі.
З м’якої, лагідної пестійки ніч робила ловця-хижака, що смакував гарячу червону кров. В боротьбі з пільними щурами, хом’яками та лісовими звірами Боя діставала не раз болючі рани. Вранці тільки помічали, що в Бої з вуха скапує темна кров, або що в неї з боку вирвано жмут шерсти.
На весні й в осені щось змінялося в Боїному житті. Оце поночі виходили з села коти, десь збіжжями-межами роздавався їхній погрозливо-жадібний зов. Місячними ночами вони співали дику пісню котячої пристрасти. Їм назустріч кидала Боя лемент розбурханої кітки й поринала в травах, що сріблилися в місячному сяйві.
Десь так у половині першого року життя почали Боську вчити й виховувати. Мали ж з неї зробити справжнього пса, що стереже хати. Навчання мало на меті засвоїти Босьці всі мудрощі, яких потребує така собака. Отже в першу чергу: послух, а далі пізнавати ворога й брехати на нього. Ну й: ланцюг та буда.
Послух? Певно, на поклик: Бось, тут, Бось, на, Бось до ноги! Боська прибігала до своїх господарів. Певно що слухала, та…
Пізнавати злодія, ловити його, брехати й кусати — не треба було Боську вчити. Вона це вміла сама. Вже зроду, собачим звичаєм брехала на всіх, хто заходив у хату, вже змалку любила вп’ялити зуби в ґаздівський кожух, чи полотняну ногавицю. Ще до жінок Боська виявляла деяку прихильність. Мабуть собачі мудрощі, переказувані з роду в рід, повчають, що жінка рідко буває злодієм, а ще щоб поночі лізти в чужий сад та до хати, так це вже не жіноче діло.
Так, що й справді Боська брехала добре й виростала на лиху собаку. Якби ж не пристрасть до прогулянок, побігів у село та в ліс. Та це щойно згодом. Зразу ж Боська держалася хати й брехала й кусала кожного, хто зайшов. Люди хвалили собаку:
— Добра виросте собака. Буде люта, до хати не допустить нікого. Треба тільки її припинати, бо зледачіє.
Тож зробили для Боськи буду й справили ланцюг. Буда була справжнім чудом, як Босьчин господар був будівничим, то й навіть буду майстри робили за плянами й до міри. Такий собі дімок, та ще й з подвійних дощок, що між ними був мох, аби буда була тепла. Над будою горище як над селянською хатою, випхане сіном. І невеличкий отвір, щоб не дуло, та ще й до засування дошкою.
Так, це була буда.
Ланцюг був теж. Нетовстий і не для постійного вжиття, а так тільки. Щоб «припинати». І припинали. Тобто Ганя.
— Треба йти прип’ясти Боську, — говорила зранку, нагодувавши звірів, — а ні то геть зледачіє.
Тільки ж Боськи ніде й ніяк не можна було знайти…
За декількома такими лекціями вона знала вже, що після сніданку може бути ланцюг. Ну й їла швиденько, і поки ще Ганя вспіла повернутися, Боська вже десь зникала. Не далеко. Десь коло хати. Але так, щоб Ганя не найшла. Коли ж Ганя кликала й свистіла, відповідало їй десь зблизька ніжне молитовне скавуління або примильне побрішкування. Та Боськи не було.
Інколи Ганя виволікала її десь з-під стіжка сіна, де мала свою криївку, або зо схову під дошками за стайнею. Тягнула за карк, лаючи, і таки дотягнула до буди й припняла. Ну, вже тоді доводилось поплакати, пожалуватись, та вкінці влізти до буди й проспати до обіду. Але після обіду Боськи вже ніхто не потрапив би був припняти: вона гонила довкола хати й подвір’я побріхуючи весело, борюкалась з собаками, що заходили на подвір’я, а згодом із своєю сім’єю і робила безліч збитків.
Отут то вона бралась виховувати Хруня. Хай би він тільки вийшов на подвір’я із свого хлівка. Боська кидалась на нього з радісним бреханням і гнала його по цілому господарстві. Бідний Хрунь утікав на своїх куцих лапках, хрунькаючи тривожно й зчаста. Якже Боська досягнула його стегна, роздавався жалкий квік. Бідний Хруньок повертався швидко й боронився рилом. Боська відскакувала й прискакувала, стараючись ворога допасти з боку й зловити за ногу. Хруньок гатив рилом швидко й зручно. Все це відбувалось у нечуваному гаморі: Боська уїдала як на справжніх ловах, а Хруньок хрунькав і квичав.
Щойно хтось із домашніх прикликав Боську й припинював лекцію, що її вона так дбайливо давала Хрунькові.
На ніч Старий Пан не дозволяв припинати Боськи.
— Не треба. Вона бідна ціле передполудне висиділа на ланцюгу, буде з неї. Хай вночі побігає собі. А втім вона й так у ночі держиться хати, чуємо ж, як бреше. І стереже добре, є вірна й куслива. Скільки разів я вийду на подвір’я, вона завжди спить під моїм вікном, або бігає довкола хати.
Це все було правдою. Тільки ж Боська одна знала про свої розбишацькі побіги в село мабуть десь так звечора, а може й на передсвітанку. Собаки знають звичаї людей та ще й злодіїв. Мабуть і Боська знала, коли можна побігти в село й в якій порі злодії не ходять. Так що й справді вони до Старого Пана не ходили. Головно, в зимі чи коли там. Але в осені, як уже зародив сад, прижилось панові самому стерегти його. Правда, помагала йому в тому Боська й інші собаки.
Зате щораз частіше траплялись скарги на Боську. І то завжди вранці.