— Там Ганя щось лишила, якусь невеличку купку, але ти знаєш, як тут тяжко про навіз. Пісні, кам’янисті поля потребують його хоч би щороку, а його у селян дуже мало. Купити просто неможливо. Вимінюють фіру навозу за фіру бульби, як хто має з попереднього року й як кого вже дуже голод притискає. Ледве десь там Ганя напитала дві фірчини в горішнім кінці. То так грядки ледве подурила, а картоплю прийшлося садити на штучному. Тобі теж раджу для твоїх квітів ужити його.
— Побачимо — кінчила Стефа оцю важну, господарську нараду. Вона бо для своїх квіток мала ще одне джерело природного навозу: йшла по лісу з відром та збирала те, що там залишили корови, пасучись. Так і годувала рік річно свої квітки.
Вдома вона привіталася з Ганею з цілою приязністю та задоволенням, що батько має при собі людину, яка про нього подбає. Зараз же стала їй розказувати про свої пляни щодо городу. Свої квітки розпакувала в кутку на подвір’ї, біля хати й скропила їх водою, запевнившись так, що до рана вони можуть спокійно лежати. Тоді пустилась на обхід обійстя. Перший це раз в цьому році вона приїхала до Розлуча й її цікавила кожна дрібниця. В кожному кутку городу вона щось посадила: там на моху під модеревами підсніжки, що їх викопала в Бринівці, тут знову біля молодої, срібної ялиці кущик вовчого лика. Чи живуть вони ще, чи цвіли цієї весни? А як батьків сад? О, як цвіте прекрасно, як пахне! Розглядала кльомб перед східними вікнами та обмірковувала завтрішню роботу. Ще сьогодні, повечерявши, побіжить до лісу та назбирає навозу, бо оця купка, що Ганя їй залишила, дуже маленька. Он цвитуть ще білі нарцизи — жовті відцвіли вже раніше. Там прозябає пеонія, тут вилазять з-під землі тоненькі трубочки конвалії. Стефа тішилася кожного бадилинкою, раділа кожним листочком. Потім вона ввійшла в хату й видобула із скрині свій робочий одяг: темнозелену шкотську суконку, добре вже переношену, хвартушок та старі, високі черевики. Правда, були там ще дві пари дуже виходжених півчеревиків, що їх вона вживала до праці в городі. І хустка на голову. Переодягнувшись. Стефа почула, що аж тепер місто поза нею і що вона вернулася до свого кутка, до своїх квіток та лісів і гір, що їх так любила.
Вранці, як тільки сонце зійшло. Стефа була вже при праці. Вона перекопувала клюмбу, викидала траву, робила по боках грядочки. Робота не легка, бо земля наша бойківська тверда й бур’ян жилавий. Добре треба намахати мотикою і напрацюватися рискалем, а спина й руки болять та ще непривичну людину. Але до вечора все мусить бути готове, квіти посаджені. Вже добре сонце зайшло, як Стефа помпувала воду, щоб підляти квіток. Помпа скрипіла й стогнала й щойно по деякому часі видобула тонкий струмок жовтої води, що смакувала залізом, коли б хто мав охоту її пити. Та нею Стефа підляла свої квіти. Холодна травнева ніч оживила їх. Зідхнувши з полегшею, Стефа верталася до хати. З приємністю думала про сон — відпочинок і про свою виконану працю. Тепер уже все ростиме й цвістиме й у літі буде повно квіток.
Батькове серце найбільше в’януло до неї. Вона була на нього найбільше похожа не тільки з будови тіла, але з уподобань. Вона так само, як і батько, мріяла розбудувати оце тут у Розлучі. Пристанув і задумався: — Хіба би подружилася, то може разом з чоловіком будували би. Бо так вона сама зарабляє не багато, ледве на життя їй вистачає.
Зранку до вечора Старий Пан лякерував. Забіліли рами вікон і двері, засяли чистим лякером лавки на веранді. Потім лякер сох, а Старий Пан ходив, приглядався та щось собі під носом мугикав. Та вже пора була братись за зовнішні стіни. Тут уже самому Старому Панові було тяжко: взяв собі до помочі Панька. Щоправда й він був не обізнаний з тою справою, але дістав у руку щітку, на драбину повісив відро з фарбою та й поліз малювати хату, її горішні частини. Спершу Старий Пан повчав: — Отак, сину, тягни щіткою — в один і другий бік і не роби мазків, тільки покривай один другим. Вже як там Панько робив, так робив, але малював. Щоправда не лиш Панько, але й фарба залишала багато до бажання. Хоч вона й висохла, та не безпечно було в літі до неї діткнутися: на одягу залишалися бронзові плями й смуги. Не раз потім діти жартували собі з батькової фарби.
Все ж хату відмалювали. Тоді прийшла черга на лавки в городі. Тут уже зелений лякер виконував своє завдання. На щастя він був добрий і не ліпився.
Так оце до самого літа Старий Пан мав роботу. Бо квітень, травень і пів червня швидко минули, а в половині червня почався в Розлучі «сезон»: приїхали літники.
Старий Пан теж винаймив свої долішні чотири кімнати, сам пішов жити на гору. Там були дві кімнати й у кожній з них по два ліжка. В сінях було теж ліжко, його зайняла Ганя. Батькова кімната й друга чекали на приїзд дітей. Так бувало досі; один місяць була Стефа, чи теж Михася з Олегом, а другий невістка з Ігорем. Батько завжди тішився на приїзд внука й доньок.
Та я вийду на царину,
Царина сіріє.
Серед тої цариночки
Рибка ся біліє.
Вже знову весна й знову цвіте сад на Кичері, а жовті нарцизи танцюють у вітрі. Стефа знову є тут із своїми квітками. Але в неї тепер куди поважніші справи: вона приїхала купити оце поле повище паркану, щоб батькові хто не побудувався під боком. Привезла з собою цілих сто долярів, що колись дістала від батька. — В тому часі важніші справи переводилися в долярах.
Оце сидять при столі: Старий Пан, Іван Варварич та Стефа Николайчук. З Варваричем батько ще в зимі договорився, то ж тепер списує умову. Своїм рівним, круглим письмом списує, хто й кому продає, тепер уже купує Стефанія Николайчук, за яку ціну та що. Оце то списується в звичайний спосіб: скільки метрів вздовж, скільки в ширину, з ким межує. Потім ідуть свідки: Ярослав Николайчук і Анна Пшеніцька /Ганя/. Підписи ґазди й Стефанії Николайчуківної закінчують договір. Це ж бо справді тільки договір. В літі, як Стефа приїде щераз, поїдуть всі троє у Турку до нотаря і спишуть справжній контракт. Та у нас важніша ця перша умова й багато ґаздів, купуючи чи продаючи, часто робить тільки таку бойківську умову. Но й третє найважніше, без чого ні перше, ні друге не важне: обійти поле.
Оце йдуть усі троє: батько, донька й ґазда. Ідуть попід паркан, потім вздовж одного яру, попід ліс та закінчують вздовж другого яру, на стежці, що веде через Кичеру. Так, оце вже поле Стефанії Николайчук. Вже тепер ніхто не зможе сказати, що воно не її: умова списана, поле вона перебрала, а ґазда при свідках перечислив цілих сто долярів. Від тепер уже Стефа твердою ногою стає на розлуцькому ґрунті: як би не було й що не сталося б з оселею Старого Пана, Стефа зможе на цьому ґрунті покласти новий будинок. Але Іван Варварич теж дуже задоволений з продажу: він будує дім, і ці гроші дозволять йому його покінчити, а навіть обладнати. Ще може й Євку лишиться чим виправити, бо в осені таки треба справити весілля.
— Тепер ти вже маєш своє поле, ти вже громадянка — говорив батько, дивлячись із задоволенням на доньку. — Я вже не потраплю нічого збудувати, хоч моя хата стара й не велика й придалась би інша. Але ти молода, колись матимеш гроші, то на цьому ґрунті побудуєш собі оцей свій вимріяний готель. Згодом Розлуч розбудується і стане справжнім великим живцем. Оці дві мінеральні води ще не просліджені. Я хотів їх дати до аналізи та вони казали привезти кільканадцять літрів. Не маю ані такої посудини й як мені з тим возитися, но та й кошти. Але оця нафтяна вода в долішньому кінці між самими будинками літнища, на мою думку зовсім похожа на трускавецьку нафтусю і так її теж називають, ті, що ходять її пити. Має діяти добре на травлення та на працю нирок.. Джерело є сильне й води багато. Друге сірчане в лісі, така його вода; врешті воно слабе.
— Сірчаних вод у нас на Підкарпатті всюди багато й джерела мусять бути сильні й багаті, щоб можна їх уживати для купелів. Та на мою думку в Розлучі найважніша краса природи, багато лісу, лагідний клімат, бо гори й ліс хоронять від вітрів. Та я до будови мабуть так скоро не дійду, або може й загалом ні. Це залежить…
— Розумію, залежить від того, чи таки рішишся вийти за Влодка Марчука. Певно, що ти сама зі своєї пенсії службовки не багато зможеш зробити. Але ж про твоє подружжя з ним мусить в першу чергу рішати любов.
Стефа задумалася. Любов… Влодко любить її, в цьому вона впевнена. Людина він чесна й добра. А таки ж десь із далеку, з минулих літ, виринають сині очі й дрібна, хоч мужня постава Івася, що його Стефа любила, першим безуспішним коханням. Та з тої пори пройшло вже десять років і Стефа дівує, а між її волосся вже стали вплітатись срібні нитки. Залишитись самою…?
— Влодко любить мене, й ми вже два літа дружимо, так, що таки мабуть прийдеться….
— Та я не про те думаю. Бо на будову самій, чи з ним, мусіла б мати багато грошей, а про що інше. Татів сад малий, дерева вже постарілися, деякі навіть мають рака, чи їх поломили хлопці. Я хотіла б засадити молодий сад, з шляхетних, гарних деревцят.