— Що правда, то правда — мучили й тоді добре, тільки усе ж, мабуть, на палі не садовили.
— Не додумались, — одкашлянувшись, додав, мов прокидаючись од сну, хтось другий і засміявся.
— Або, кажуть, пекло! — раптом, одсунувши убік книжку, міняє тон сам читач. Святобливий вираз — як вітром здуло з його обличчя. Мов і не він.
Не на тім світі, на цім розвели його пани над нашими душами. Пан — гірше чорта, той не видумає на людину такої муки, як пан. Ну, вже як і їх попадуть у руки — не помилують. Народ терпить, а як терпець увірветься — хай тоді не просять — не помилують.
Раптом слухачі мов ожили, очі в усіх заграли. Один за другим:
— Діду Іване, а розкажіть про Коліївщину!
— Еге, про Залізняка та Гонту!
— Про гайдамаків, ви ж, кажуть, теж були в гайдамаках.
Дід замріяно:
— Еге ж! Гайдамаки! То були люди! — одсунувся далі од книжки, тряхнув чубом. Каже:
Хвалилися гайдамаки,
На Умань ідучи, -
Будем драти, пани-брати,
З китайки онучі…
І святе письмо лежить забуте, дід починає розповідати про ті часи, коли гайдамаки панів різали та палили, як ножі святили, як вирізували Умань. Слухали сусіди, німіли од жаху, чуб здіймався вгору.
А то чиї там оченята горять у кутку на припічку, як іскри? І не дише.
— Тарасику, і ти тута? Іди, сину, надвір гуляти, чого ти між старих затесався? Тобі ще рано таке слухати.
Тарас крутить головою: "Не хочу!"
Дід:
— Хай слухає, виросте — своїм розкаже дітям та онукам.
І не виходить до самого вечора. А вночі не спить, ворочається.
Мати: