— Та нам це такий оце клопіт, що й вечеря не в вечерю; хлопець десь дівся, — мати. Розповідає. — Зранку як пішло, то оце і досі немає: бігали і до ставка, і до греблі, всі бур'яни обшукали — як упав у воду.
— Догляділи! — сердито буркнув батько. Катерина враз опустила униз сині винуваті очі.
— Нічого, знайдеться, — розважив сусід, — може, заснув десь у бур'яні. Проспиться — прийде. — І починає звичайні свої балачки: про панські звичаї, про золоту грамоту. Слухають в'яло, без охоти, тільки поблизу що шелесне, всі так і кинуться: чи не хлопець?
Пройшли останні за плугами плугатарі, гурти дівчат із сапами. Осів тихий, зоряний вечір.
— Ну й де б їй дітись, вражій дитині, - не слухаючи сусідових балачок, тихо, з нудьгою казала мати. — Вечеряй, Катре, та підемо шукати знову.
Зарипіли десь вози, як у релі. Багато, мов з ярмарку.
— Що воно?
Раптом коло самого села луною вдарила в усі кутки багатоголоса, урочиста, хвилююча пісня:
А вози риплять, а ярма бряжчать,
А воли ремигають.
А попереду атаман
У сопілочку грає.
Всі забули на часину про хлопця, заворушились.
— Чумаки!
В селі бігли з дворів назустріч чумакам дгвчата, діти, поважні діди з палицями. Тільки й чуть було:
— Чумаки! Чумаки!
Сусіди почали угадувати — звідки, аж поки чумаки замовкли.
Аж ось Катря підняла вгору голову і крикнула радісно і сердито:
— А ось і наш волоцюга! — Всі повернулись в один бік.
За перелазом біліла сорочка і блищали сині Тарасові очі. Без шапки, босий. Лице взялось смагою — темне, як головешка, а на тій головешці білий чуб, як льон.
Стоїть, не наважується йти до гурту. Хмарні обличчя в усіх одразу просяяли.
— Де це ти був?