— Де там — десята копійка, а останнє забирає дяк, бо це його дохід…
— Гірке, Тарасе, твоє панування, краще б до людей ішов у найми.
Хлопець зітхнув, хотів щось сказати, далі махнув тільки рукою і пішов. Вийшовши з шинку, став, загадався: чи зайти, чи ні? Може, краще до когось другого? Блиснули привітні очі. "Зайду!" І повернув од шинку туди, де стояла нова хата з гарним садком.
— А-а! Тарасе Григоровичу! — обізвався до нього ще молодий господар хати. — Ну, що будеш казати, пане піддячий?
Озираючи всі кутки кімнати, хлопець в той час казав:
— Прохав пан дяк, щоб або продали, або так дали сала та огірків.
— За гроші чи в борг?
— В борг!
— То скажи ж своєму дякові, нехай спершу сплатить за ковбасу, що брав на тому тижні.
Тарас осміхнувся: видно, він сам не йняв віри, щоб йому дали в набір. Тим часом в хату вбігла, цікавими карими очима озираючись, Оксана, смуглява, весела.
— Ач — то не докличешся в хату, а то побачила, що жених у хаті, то де й узялася, — не то пожартував, не то поглузував батько.
— Який жених? На чорта він мені, - сердито одказала дівчина, — аби що вигадать.
— А чим не жених? Подивилась би на нього, — дядько одступив, ніби милуючись на хлопця.
Вигляд справді був у Тараса не женихівський: нестрижена біла кучма, чорна сорочка, латані білі штани. А замість чобіт — болото на ногах по самі закачані коліна.
А ноги… Зразу не розбереш, що в болоті, ніби в чоботях.
— Знаєш, Тарасе, що я тобі пораджу. Сліпий лірник із Сміли (?) шукає поводиря: якраз робота по тобі. Хоч не в'їжно, так уліжно. Та й псалми співати ти майстер.
Шевченко одчув образу, почервонів, опустив очі.
— Це ви, тату, дурне вигадуєте, — оступилась Оксана, — що це він — ні до чого більш не здатний, що ви його в старці посилаєте?
Батько сердито зиркнув на Оксану:
— Я знаю, що кажу! Отож мовчи краще. — І, звертаючись знов до Тараса, спитав:
— Чи правду кажуть, що ви з своїм паном дяком у Мини кури покрали?
— Хто вам казав?! — раптом загорівшись, промовив Тарас.