Над їхніми головами половіє жито. Нагнулися, посхилялися важкі колоски. Повіває ледве чутний вітерець. Колоски вологі, мовби облиті медом. Тремтить, знявшись над ланом, курявою пилок і висвічує на сонці.
Дивна, ні з чим не зрівнянна пора половіння. Коротка. День-два — і по ній: відквітувала, минула. А що вона діє з дитячими душами!
Навколо тиша. Не та гола й німотна, мовби у якімсь казематнім заперті. Ця тиша без стін. Вона блакитно-голуба. її не розбивають, не оглушують, а начеб підсилюють витонченими голосами флейтисти-коники, підковують своїми срібними молоточками невтомні ковалики. І в цій підсиленій, підкованій тиші, що її пронизують дзижчанням своїх крил тисячі бджіл, джмелів, а подекуди й божі коровки з чорненькими цяточками на червоному — краплисті сонечка, половіє жито.
Колосок торкнувся колоска — дихнув лан. Поле озвалося щемливим дзвоном. Жито бринить, і пилок, що осів на губах, звіюється у груди. Його вдихають Марта, Леся, Діана. Вони вдихають і його, і блакитно-голубу тишу, виспівувану багатоголоссям коників-стрибунців, бджіл, сонечок і тремтливих синьо-зелених мушок. Твориться, пахне хліб. Кожна тверда, посіріла, висохла грудка землі пахне хлібом.
І раптом угорі, десь біля самого сонця:
— В’ють-в’ють!.. — жайвір.
Де він? Не видно. Тільки чути його пісню. Встає із землі до неба. Лине з неба на землю. Сонце і пісня — це і є він, жайворонок.
Так половіють жита.
Пізно-пізно, вертаючись з поля, у гайку над селом дівчатка впіймали переливницю — крилату веселку, а Діана накрила лапою адмірала. Пошкодила зопалу на ньому опилення, і Марта потягла за це її за вухо. Але не біда: на адміралових крилах видно і схід сонця, і ранкове небо.
Бабуся переймається, виглядає їх. Вони на подвір’я, а тут і Палажка. Квапиться на ферму. Вона телятниця. Теляток у неї багато — більше, як півтисячі. їй на нічну зміну.
— Я на хвилинку, — каже і сміється білими зубами. — Напекла паляниць. Оце щойно вийняла, нате, — подала круглу паляницю.
Бабуся втримує Палажку, хоче її теж чимось почастувати.
— Ніколи! Я побігла!
Вона побігла, залишивши свою усмішку і свій веселий чорнобровий погляд.
Бабуся передала паляницю Марті. Паляниця ще тепла. До її споду попричіплювався попілець, і дівчинка здмухувала його.
А тим часом бабуся винесла у двох тарілочках по щільничку меду, а собачці кісточок, які зберегла з обіду.
— Шкода, що в нашої Палажки завжди горить, — сказала.
Дівчатка посідали на порозі. Заходило сонце.
— Я вкачала меду, — хвалилася бабуся й провадила: — Добре, що вас не було, а то бджоли вас покусали б. Ви ж нізащо б не всиділи, щоб не вткнути носа, куди не треба.
Відбившись на тарілках, позолотивши ламані шматки паляниці, західне проміння загусало в меду. Марта і Леся брали щільники просто пальцями, вмочали паляницю у мед, паляницею підбирали краплі зі щільників. Мед хмелив.
У теплому надвечір’ї, що повільно опускалося на землю, дівчатка оповідали, як половіють жита. Бабуся, підпершись долонею, слухала.
Мед зі щільників ниточками стікав із дівчачих пальців. Швиденько підставляли паляницю. Не їли, полизували — так смачно! На кінчиках язиків, у горлі пахло квітами.