— Я не бажаю з вами розмовляти. Я краще подрімаю, ніж слухати грубіяна.
— Ха-ха-ха! — зареготав я їй в обличчя. — Зараз я розповім вам одну новину, щоб вам солодше спалося.— І розповів, для чого зібрали сюди кішок.
За мить всі ув'язнені позскакували з своїх місць, а стара кішка мало не знепритомніла.
— Це правда?— впалим голосом спитала вона.
— Це правда? — дивлячися на мене настраханими очима, питала решта котів.
Я мовчки глянув на них, і вони зрозуміли мій погляд. В клітці враз запала така тиша, що чути було, як десь далеко, може, через кімнату від нас, шкреблися миші. Але нам зараз було не до них.
Так закінчилась моя подорож до родичів...
Я заснув і, хоч був голодний і знервований, проспав до самого ранку.
О восьмій годині до клітки підійшов літній чоловік, одягнутий у білий, але брудний халат. Ця людина мені зразу ж не сподобалась. Я не люблю людей, у яких нечиста совість. Звичайно, довести, що в цього чоловіка нечисте сумління, я не міг, але був певен, що це так. Взагалі у нас, тварин, інтуїція значно сильніша, ніж у людей.
Чоловік похмуро придивлявся до нас. Нарешті спинив свій погляд на мені.
— Ти! — сказав він, і я відчув, як тоскно забилося моє серце.
В цю мить до приміщення ввійшов немолодий мужчина в сліпучо-білому халаті, і той, що був у брудному халаті, улесливо з ним привітався:
— Доброго ранку, товаришу професор!
— Доброго ранку, Петровичу. Готуємось до лекції?
— Та вже така робота...
— 0! А це що за красень?! — раптом скрикнув професор, побачивши мене.
— Де там красень, товаришу професор? Чорний, як сажа,— заперечив Петрович, і я зайвий раз переконався, що коли людина негарна сама, то вона все і всіх гудить.
— Чудовий екземпляр! Спіймайте його мені, а в лабораторію візьміть хоча б оту облізлу.
Щось підказало мені, що не треба боятися професора, і, коли Петрович відімкнув клітку, я підійшов до професора і сам скочив йому на руки.
— Це чистокровний сибірський кіт! — захоплено мовив професор.— Знаєте, Петровичу, я візьму його до себе додому! От попробуйте, яка м'якенька в нього шерсть!
— А мені все одно — м'якенька чи не м'якенька, — грубо відповів Петрович, — Не беріть його, навіщо вам зайвий клопіт? А Олександра Олександрівна? Ой, перепаде вам від неї!
— Ну, знаєте!.. — спробував був розсердитись професор. Але Петрович не відступався.