— Цього я не знаю, — сказав Грайнер, — але напевне щось скоїлось.
Франц відказав:
— Не вигадуй казна-чого. І що могло скоїтися так рано?
— Ще не знаю. Та коли я тобі кажу, можеш не сумніватися. Мабуть, знову якесь божевілля. Як 30 червня.
— А, ти вигадуєш…
Франц дивився просто себе. Який ще густий туман там, унизу! їм назустріч швидко бігла рівнина з заводами й шляхами. Довкола лунала лайка, дзеленчали дзвоники велосипедистів. Раптом юрбу розкололи навпіл есесівці на мотоциклах, Генріх і Фрідріх Мессери з Буцбаха, кузени Грайнера; вони теж їхали на зміну.
— А чому вони не беруть тебе з собою? — спитав Франц так, наче він більше не цікавився Антоновою розповіддю.
— Їм не можна, після зміни вони їдуть на чергування.
Отже, ти думаєш, що я брешу…
— Але звідки ж це ти взяв новину?
— Вигадав. Так от. Моїй матері сьогодні треба було поїхати у Франкфурт, до адвоката, з приводу спадщини.
Тому вона віднесла молоко до Кобішів — боялася, що не встигне сама його здати. А молодий Кобіш був учора в Майнці, він сам возить своє вино до пивної. Вони там пиячили аж до ночі, і він тільки сьогодні рано вибрався додому, а біля Густавсбурга його не пропустили.
— Ах, Антоне!
— Що ах?
— Та біля Густавсбурга дорогу вже давно закрито.
— Франце, цей Кобіш не який-небудь йолоп. Він сказав, що там посилений контроль і вартові з обох кінців мосту, а до того ж туман. «Іще, чого доброго, затримають мене, — подумав Кобіш, — і зроблять аналіз крові, а я п’яний, — ну й загули мої шоферські права. Краще вже я поверну назад, засяду в «Золотому ягняті» у Вайзену і вип’ю ще кухоль пива».
Марнет розсміявся.
— Смійся, смійся, Франце. Ти думаєш, його пропустили у Вайзенау? Де там! Рух на мосту зовсім припинили.
Повір мені, Франце, щось таки носиться в повітрі.
Вони з’їхали вниз. Справа і зліва простягалась гола рівнина, тільки де-не-де зеленіли поля, засаджені ріпою. Що ж може носитися в повітрі? Нічого, крім золотого сонячного пилу, який над будинками Гехста сіріє й обертається в попіл. Але Франц раптом відчув, що Антон Грайнер має рацію. У повітрі таки щось носиться.
Безперервно дзеленькаючи, вони поволі просувалися вузькими людними вулицями. Дівчата верещали й лаялися. На перехрестях і біля заводських брам світилися карбідні ліхтарі; сьогодні, мабуть, через туман, їх уперше засвітили на пробу. В їхньому різкому, білому світлі обличчя здавалися гіпсовими. Франц зачепив якусь дівчину, вона люто вилаялась і повернула до нього голову. На ліве спотворене нещасним випадком око вона опустила пасмо волосся і, либонь, дуже хапалася, бо пасмо, наче прапорець, ціхувало шрам, а не прикривало його. Її здорове каре око на якусь мить уп’ялося в Францове обличчя; йому здалося, ніби вона цим поглядом зазирнула йому в саму душу, аж у тайник, який він ховав навіть від себе самого.
Сигнали пожежних машин на березі Майну, холодне біле світло карбідних ліхтарів, лайка людей, яких вантажна машина притисла до стіни, — невже він і досі не звик до цього? Чи, може, сьогодні все це не таке, як завжди?