— З четвертого.
— Ах, так, — сказав чоловічок, — а я думав, від Левенштайна.
Вийшовши на вулицю, Георг побачив на ганку за два будинки звідси старого селянина з приймальної лікаря.
Той дивився на ринок. Туман розвіявся. Осіннє світло заливало парасолі, що, наче гриби, стирчали над лотками.
На столах, мов на грядках, були розкладені спокусливі фрукти й овочі. Здавалося, наче селянки привезли на ринок клаптики своїх городів та садків. А де ж собор? Триі чотириповерхові будинки, парасолі, коні, вантажні машини і жінки затуляли його собою.
Лише закинувши голову, Георг побачив найвищий шпиль — золотий чуб, за який можна було б підняти вгору ціле місто. Пройшовши трохи далі, проминувши селянина, що втупився йому в спину, Георг побачив високо над дахами святого Мартіна, що сидів на коні і розрізав свій плащ. Георг протиснувся в найгустіший натовп. Купи яблук, винограду, головок цвітної капусти стрибали перед його очима. Голод був такий сильний, що він охоче уткнув би голову в цю купу овочів і гриз би їх. Потім його занудило. Це був дуже небезпечний для нього стан.
Від виснаження йому паморочилося в голові, і, похитуючись, він бездумно брів між лотками. Нарешті Георг опинився біля рибних лотків. Спершись на тумбу для афіш, він дивився, як торговець тельбунить здоровенного коропа. Торговець загорнув його у клапоть газети і передав якійсь дівчині. Потім виловив черпаком з чана кілька рибок, швидко надрізав їх і кинув повну жменю на вагу.
Георга нудило, але він не міг відвести очей.
Старий селянин з приймальної тупо дивився на Георга, аж поки не упустив його з очей. Якусь хвилину він ще дивився на людей, що сновигали туди й сюди у світлі осіннього сонця.
Усю картину ринку йому немовби застилав нестерпний біль. Він тихенько похитувався всім тілом. «І за таке от лікування цей негідник здер з мене десять марок, — думав старий, — ні на пфеніг не менше за Райзінгера!» З Райзінгером нічого не вдієш, а до цього єврея він пошле сина.
Спираючись на ціпок, старий підвівся і пошкандибав через майдан в перекусну-автомат. З вікна знову побачив Георга; він стояв, зіпершися на тумбу для афіш; на руці в нього біліла свіжа пов’язка. Селянин дивився на Георга, поки той не повернув голови. Георг відчув якийсь неспокій. Правда, з свого місця він не міг розгледіти, хто там за вікном, але все-таки примусив себе одірватися від тумби і пішов повз рибні лотки до Рейну.
Тим часом Франц уже відштампував сотні пластинок.
Замість заарештованого Оклецька згрібав пилюку молодесенький хлопець. Спершу робітникам було якось дивно бачити його тут, бо всі звикли до Оклецька. Але новачок був такий моторний, веселий хлопчина, що йому навіть одразу дали прізвисько: Горішок. Тепер замість «Оклецьку! Оклецьку!» гукали: «Горішку! Горішку!»
Учора ввечері і сьогодні вранці робітників менше схвилював арешт Оклецька, ніж несподіване, для них ще не зрозуміле підвищення норм на виготовлення алюмінієвих пластинок. Про цю новину багато хто довідався лише вдень. Один з робітників пояснив, яку саме деталь машини замінили, щоб підойма опускалася не три, а чотири рази на хвилину. Тепер пластинка щоразу переверталася сама, а раніше її перевертав робітник. Хтось сказав, що, зрештою, найголовніше — це підвищення заробітної плати. На це інший, літній робітник відповів, що таким знесиленим, як учора, він ще ніколи себе не почував. А третій зауважив, що в понеділок увечері завжди почуваєш себе знесиленим.
Такі розмови, їхні причини і тон, якими вони велись, іншим часом дали б Францові багату поживу для роздумів: його завжди приваблювала можливість поміркувати про першопричину явища та його наслідки, зазирнути із глибину людської душі. Але цього разу Франц був розчарований, навіть засмучений, бо новина, яка день і ніч бентежила його, не справила майже ніякого враження на товаришів. «Якби я міг просто піти до Еллі й спитати її, — думав Франц. — Вона, либонь, знову живе в батьків. Ні, це надто небезпечно. От якби я з нею випадково десь здибався…»
Він вирішив обережно розпитати на її вулиці, чи не перебралась Еллі знову до своїх рідних. А може, вона зовсім виїхала з міста? Отже, його все ще вабить до неї?
Все ще не загоїлася рана, якої йому тоді заподіяли чи то з дурного розуму, чи то з легковажності. А рана була, мабуть, глибока — на все життя. «Все це дурниці, — думав Франц, — Еллі, напевно, стала товста й негарна. Коли б я її ще раз побачив, то був би, можливо, ще й вдячний Георгові за те, що він відбив її у мене. Та й взагалі, до чого тут я?»
Франц вирішив після зміни поїхати на велосипеді у Франкфурт: він хотів дещо купити у крамниці на Ганзагасе, водночас він зможе розпитати і про родину Меттенгаймерів. До Франца підійшов Горішок і підліз під самісінький лікоть. Францова рука смикнулася, він зіпсував пластинку. З переляку він пошкодив і другу, та й третя теж вийшла не досить чітка. Францове обличчя спалахнуло від люті, він ладен був кинутися на хлопця. Той зробив йому гримасу — кругле обличчя Горішка в яскравому світлі було біле, мов крейда, а під зухвалими, блискучими очима залягли темні тіні втоми.
Франц глянув і відчув раптом весь цех таким, яким бачив і чув його п’ять тижнів тому, коли вперше прийшов сюди. Він чув дзижчання пасів, що вгризається людині в мозок, змішує всі думки, але не забиває тихого шурхотіння металевої стрічки по конвейєру. Він бачив обличчя, які в світлі ліхтарів здавалися неживі, і лише м’язи злегка посіпувалися кожні три секунди, коли рука натискувала на важіль. «Тільки тоді вони посіпуються», — подумав Франц. Він забув, що сам мало не накинувся на Горішка тільки за те, що через нього зіпсував пластинку.
Недалеко від заводу, де працював Франц — які-небудь півгодини їзди велосипедом, — на людній вулиці поблизу Франкфуртського вокзалу зібрався величезний натовп.
Люди витягали шиї. Серед масиву будинків, де стояв великий готель, ловили злодія. Ніхто не дивувався, що в цьому брав участь не тільки чималий наряд поліції, а й есесівці. Казали, що цьому злодієві вже кілька разів вдавалося замести свої сліди, а зараз його тільки що застукали на гарячому в номері готелю, де він украв кілька перснів і разків перлів.
— Чисто тобі кіно, — казали люди. — Сюди б іще Грету Гарбо.