— Пане комісаре, — сказав Меттенгаймер. Він марно шукав свою хусточку в кишенях штанів. — Вона, правда, одружилася з цим чоловіком проти нашої волі…
— І, попри все те, ви були проти розлучення.
Ні, ця кімната все-таки не звичайна. І найстрашніше в ній те, що вона тиха й світла, помережана ніжною тінню листя, звичайна кімната з вікнами у сад. Найстрашніше те, що цей молодик — звичайний чоловік з сірими очима й світлим волоссям, і все-таки всезнаючий і всемогутній.
— Ви католик?
— Так.
— І тому ви проти розлучення?
— Ні, але шлюб…
— Для вас священний? Так? Для вас шлюб з негідником священний?
— Ніколи не знаєш наперед, чи залишиться людина назавше негідником, — тихо промовив Меттенгаймер.
Молодик якусь мить дивився на нього, потім сказав:
— Ви поклали свій носовичок у ліву кишеню піджака.
Раптом він грюкнув кулаком по столу і загорлав:
— Як же ви виховували свою дочку, коли їй міг сподобатися такий мерзотник?
— Пане комісаре, я виховав п’ятеро дітей. І я пишаюся ними. Чоловік моєї старшої дочки — штурмбанфюрер. Мій старший син…
— Я вас не питаю про ваших інших дітей. Я вас питаю зараз про вашу дочку Ельзу. Ви допустили, щоб ваша дочка одружилася з цим Гайслером. Наприкінці минулого року ви самі їздили з дочкою до Вестгофена.
Тут Меттенгаймер подумав, що на крайній випадок у нього все-таки є його тверда опора. Він відповів зовсім спокійно:
— То важка путь для молодої жінки.
Він подумав: «Цей молодий чоловік і мій менший син — однолітки. Як сміє він говорити зі мною таким тоном? Поганих же він мав батьків, поганих учителів…»
Рука Меттенгаймера, що лежала на лівому коліні, знову почала тремтіти, проте він спокійно додав:
— То був мій батьківський обов’язок.
Якийсь час було тихо. Меттенгаймер, зморщивши лоба, дивився на свою руку, що не переставала тремтіти.
— Навряд, чи ви ще раз матимете нагоду виконати цей обов’язок, пане Меттенгаймере.