Оверкамп, згорбившись, сидів осторонь і курив. Він, очевидно, передав Пельцера своєму колезі.
— Невеличка прогулянка, га? — сказав Фішер. Він розглядав Пельцера, що сидів, похитуючись усім тілом.
Потім Фішер почав переглядати документи. — Пельцер Ойген, народився 1908 року в Ганау. Правильно?
— Так, — тихо сказав Пелйцер. Це було перше його слово, вимовлене після втечі.
— Як ви могли піти на таке, Пельцере, саме ви, послухатися такої людини, як Гайслер? Дивіться, Пельцере.
Минуло рівно шість годин п’ятдесят п’ять хвилин з того моменту, як Фюльграбе вдарив лопатою вартового. Чоловіче, чоловіче, скажіть, чи давно ви це задумали?
Пельцер мовчав.
— Невже ви не розуміли, Пельцере, що з цього нічого не вийде? Невже не спробували відрадити інших?
Пельцер відповів тихо-тихо, бо кожен звук наче колов його:
— Я ж нічого не знав.
— Що, що? — спитав Фішер усе ще спокійним голосом. — Фюльграбе подає знак, і ви тікаєте. Чому ж ви побігли?
— Всі так зробили, — сказав Пельцер.
— Звичайно. І ви хочете переконати мене, що нічого не знали? Отаке скажете!
— Ні, не знав, — сказав Пельцер.
— Ах, Пельцере! Пельцере!
У Пельцера було таке почуття, яке буває у смертельно змореної людини, коли дзвонить будильник, а вона намагається не чути його.
Фішер говорив далі:
— Коли Фюльграбе ударив першого вартового, другий стояв біля вас, і ви тієї ж миті, як було домовлено заздалегідь, кинулися на другого вартового.
— Ні! — вигукнув Пельцер.
— Що ні? — Я не кинувся.
— Так. Прошу пробачення, Пельцере. Біля вас, Пельцере, біля вас стояв другий вартовий, і тоді, тієї ж миті Гайслер і той… як його… ну, Валлау, кинулися, які було домовлено, на другого вартового, що стояв саме біля вас.
— Ні, — знову сказав Пельцер.