— Чого тобі?
— У куртці в мене був ще й членський квиток.
— Ну то й що?
— Чи не треба заявити ще й про це?
— Ти ж уже все розповів, тобі ж так сказали, — промовив садівник. Він уперше підвів очі на хлопця і додав — Ти не турбуйся, куртку тобі повернуть.
— Ти так думаєш? — спитав хлопець.
— Атож. Вони його напевне впіймають, може, навіть іще сьогодні. Скільки вона коштувала?
— Вісімнадцять марок.
— Значить, добра річ, — сказав Гюльтшер, наче знову хотів роз’ятрити хлопцеве горе. — Одягнеш, коли підеш гуляти із своєю дівчиною. А той, — він невиразним жестом показав кудись удалину, — той уже давно буде мертвий.
Хлопець зморщив лоба.
— Ну то й що? — спитав він брутально й задирливо.
— Та нічого, — відповів старий Гюльтшер — зовсім нічого. «Чого це він на мене так дивно поглянув», — подумав малий Гельвіг.
У дворі, де Георг сховався за штабелем дров, уздовж і впоперек висіли мотузки для білизни. З хати вийшли дві жінки з кошиком, стара й молода. Стара ступала твердо, випроставши спину, молода ішла зітнувшись, і обличчя в неї було стомлене. «Якби ж то ми лишилися разом, Валлау, — подумав Георг; в околиці села долинув несамовитий галас, — подивився б ти на мене…»
Жінки помацали білизну. Стара сказала:
— Надто вогка, ще не можна прасувати.
— Вже можна, — сказала молода і почала складати білизну в кошик.
— Надто мокра, потвердила своє стара.
— Можна вже прасувати, — сказала молода.
— Надто мокра, — повторила стара.
Молода жінка відповіла:
— Кожен робить по-своєму. Ти любиш прасувати сухе, а я вогке.
Вони квапливо почали знімати білизну з мотузок.