Чай пили з кухлів, обшпарюючись. Сало з хлібом старик ще раніше нарізав, добре сало.
Ігор сказав, не приховуючи зловтіхи:
— А “болесть”, отже, ваше слово? Також під народ підряджаєтесь?
— Підряджаюсь, Ігорочку. — Всупереч звичаю Ледньов був спокійний, не гарячкував, не ліз на рожен. Відставив кухоль, учепився п’ятірнею в свою університетську борідку, дивився, як загасало біля ніг слабке багаття. — Нині ми усі ряжені, інакше не проживеш. Ти до мене: маска, маска, мовляв, я тебе знаю. А під маскою — інша маска, і нічого ти, виявляється, не знаєш, не відаєш. А що під народ, так усі ми з однієї землі вийшли. Пригадуєш, у Івана Сергійовича: мій дід землю орав…
— Ваш навряд.
— Ну, мій дід не орав, так, по землі він ходив, по тій, по якій і ми з тобою ходимо.
Ігоря часом дратувало іронічне багатослів’я Ледньова, хай необразливе, пусте, але ж дуже вже нікчемне в цей важкий час, який сам Ледньов називав братовбивчим.
— Павле Миколайовичу, любий, ви ж професор російської історії, пишним стилем з кафедри істини виголошували, студентів у себе закохували. Якого ж дідька ви підпрягаєтесь, та не в народ навіть, а в блазня?
Образився старик? Немовби ні, а втім, хтозна.
— Блазні — вони народові любі… А ти, Ігорочку, звідки знаєш, як я з кафедри істини виголошував? Може, за це студенти-студіози мене і любили? Та й не професор я давно, а прохач, у світі покинутий. І ти зі мною, синок інтелігентних батьків, барчук безвусий, — теж прохач. Як у писанні сказано: буде день, буде їжа. Немає тепер ні професорів, ні дворян, ні студентів, ні інтелігентів. Є люди, які жити хочуть.
А справді-таки — вижити…
— Нудьга яка у слові: ви-и-ижити… Вити хочеться.
— А ти вий. Над усією Росією виття стоїть, і брат на брата війною йде.
— І хто ж з братів має рацію?
— Обидва дурні. їм у мирі блаженствувати, а вони мечами брязкають.
Все це вже було, було, розмова багатосерійна, довга, немов по телебаченню, якого ще не винайшли.
— Мир у людцях і прихильність, і цар-батюшка цим миром мудро править?
— Ну, це ти, Ігорочку, занадто. Час для царя закінчився.
— Це ви так вважаєте, а дехто з братців, вами згаданих, інакше думають. Від того й мечами брязкають.
— І звідки в тебе, Ігорочку, стільки злоби? І не жив ще, а злостишся.
— Я не злостюсь, а кажу те, що думаю.
— У тебе родичі хто? Інженер татечко, чи не так?